Демократія та нація
Передумови народовладдя
Аннотация
Яскраво виражений регіоналізм в Україні становить великий виклик для утворення нації та демократії. З одного боку, він є загрозою для стабільності і знову й знову призводить до блокад. З іншого боку, напружені стосунки між регіонами змушують вдаватися до переговорів та компромісів. Тому для демократії немає альтернативи. Оскільки демократія є культурою суперечок та дискусій, вона для врівноваження потребує консенсусу. Національна ідентичність — це ресурс для досягнення консенсусу. Однак лише інклюзивна національна ідентичність, відкриваючи великий простір як для політичних, так і для етнічних чинників, може зробити свій внесок до визнання регіонального розмаїття, яке неможливо усунути.
(Спецвыпуск, С. 41–60)
Полный текст
Україна — демократична держава. Її політична система відповідає передумовам, необхідним для демократичного устрою. Від грудня 2004 р. проводяться вільні та чесні вибори, існують політичні партії та об’єднання, які конкурують між собою. Політичні суперечки точаться публічно. Парламентська коаліція більшості створює уряд. Можливий перехід влади від уряду до опозиції, що у минулі роки відбувалося неодноразово. Існує розмаїття засобів масової інформації, опозиція має рівноправний доступ до них.
Україна ― єдина східнослов’янська держава з реальним, а не віртуальним демократичним устроєм. Якщо протягом першого десятиліття після розпаду Радянського Союзу Україна та Росія рухалися подібними шляхами до встановлення президентської системи з авторитарними ознаками, то пізніше ці шляхи розійшлися — у Росії та Білорусі консолідувалися авторитарні системи, Україна ж вирушила до демократичного майбутнього. Помаранчева революція у листопаді–грудні 2004 р. стала переломним моментом. Суспільство зупинило, здавалося б, нестримне сповзання до напівавторитарної системи та добилося проведення вільних виборів, які привели до влади президента Віктора Ющенка та прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Вільні вибори є необхідною, але не достатньою передумовою демократії. Завдяки мобілізації мас проти режиму Кучми вдалося зупинити фальсифікацію виборів, проте така мобілізація не змогла забезпечити взаємодію демократичних інституцій.
Через п’ять років після Помаранчевої революції можна підбити підсумки —демократія функціонувала погано. Демократичні інституції вдавалися до взаємного блокування, еліти зловживали інституціями задля безцеремонної реалізації приватних владних інтересів. Про загальне благо забули. Починаючи з 2005 р., загрозу для демократії становили не авторитарні, а анархічні тенденції. Дієздатність уряду, де з осені 2007 р. панував надзвичайний розбрат між президентом Віктором Ющенком та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко під час її другого перебування на цій посаді, була обмежена. Парламент, у якому, починаючи з осені 2008 р., ані уряд, ані опозиція не мали надійної більшості, часто сам блокував свою діяльність. Рішення або ухвалювалися із запізненням, або взагалі не приймалися. Протягом тижнів та місяців Верховна Рада не спромоглась зібратися на чергові засідання, оскільки депутати то однієї, то іншої сторони перешкоджали цьому, маніпулюючи регламентом або блокуючи сесійну залу. Голові Верховної Ради неодноразово заважали зайняти його місце, зводячи барикаду зі стільців. Подекуди депутати навіть вчиняли бійки.
Ті, хто сподівався на краще та вірив в обіцянки Помаранчевої революції, були розчаровані. “Помаранчевий капітал” повністю втрачено; це знайшло своє символічне відображення у тому, що Блок Юлії Тимошенко відмовився від помаранчевого кольору та обрав своїм логотипом червоне серце на білому тлі. Отже, ера Ющенка закінчилася з балансом, що викликав розчарування: вікно у демократію, щоправда, залишалося відкритим, проте від консолідації демократичних інституцій Україна опинилася набагато віддаленішою, ніж на це можна було сподіватися навесні 2005 р.
Якими причинами це можна пояснити? Як завжди, відбувалася взаємодія багатьох факторів структурного, особистісного та “випадкового” характеру. Нездатність героїв Майдану разом здійснювати владу, яку вони спільно вибороли взимку 2004 р., протестуючи проти фальсифікації виборів, належить до особистісних та “випадкових” чинників. Особиста антипатія та програмні суперечності між Ющенком та Тимошенко вже у вересні 2005 р. призвели до завершення першого перебування прем’єр-міністра на посаді та до її звільнення президентом, який на той час ще мав на це повноваження, перш ніж набрали чинності зміни до конституції, що позбавляли президента цього права.
Програмні відмінності були очевидними у сферах економічної та соціальної політики. Ющенко виступав за курс, що радше відповідав засадам ринкової економіки; Тимошенко проводила популістську соціальну політику. Помітна різниця в акцентах існувала у політиці щодо Росії та у пов’язаній з нею національній історичній політиці. Після п’ятиденної війни на Кавказі між Росією та Грузією у серпні 2008 р. та загрозливих газових конфліктів між Україною та Росією Тимошенко стала прихильницею політики умиротворення, тоді як Ющенко дедалі більше вбачав у Росії загрозу, якій слід було протиставити національну згуртованість.
Помаранчевий табір сам зруйнував себе через багаторічні конфлікти, які виносилися на очі громадськості, та зробив цим погану послугу консолідації демократичних правил гри. Крім цього, помаранчеве самошматування, з одного боку, уможливило блискуче повернення Віктора Януковича, головного суперника під час Помаранчевої революції, та його Партії регіонів. З іншого боку, повернення вчорашнього політичного суперника внаслідок слабкості та неспроможності переможців є доказом функціонування елементарних механізмів демократії.
Не лише нездатність помаранчевих переможців 2004 р. добре керувати країною стала причиною негативного сальдо після п’яти років. Додалися ще й структурні чинники. Перегляд Конституції під час грудневої бурі Помаранчевої революції 2004 р. посилив парламент та уряд й урізав повноваження президента. Відтоді Україна має парламентсько-президентську конституцію. Обмеження повноти влади президента мало запобігти будь-якому поверненню до авторитаризму та наблизило українську конституцію до найбільш поширеного в Європі типу. Проте текст конституції готувався нашвидкуруч; він містить численні суперечності й неузгодженості та у конституційній практиці фактично запрошує до маніпуляцій та вибіркового застосування. Таким чином, конституція також стала причиною нескінченної кризи влади. Конституційний суд не мав ані авторитету, ані політичної незалежності, щоб розв’язувати конфлікти.[1]
Хоча свого часу зміни до Конституції підтримала широка парламентська більшість, вже через кілька років всі політичні сили дійшли єдиної думки про те, що переглянуту в грудні 2004 р. Конституцію необхідно змінити принаймні в її процедурних положеннях. Віктор Ющенко під час свого президентства навіть безуспішно намагався домогтися прийняття цілком нової конституції з розширеними президентськими повноваженнями. На відміну від нього, прем’єр-міністр Тимошенко віддавала перевагу балансу влади за зразком німецької канцлерської демократії. Отже, і через 20 років після здобуття незалежності Україна не має конституції, яку політичні кола визнавали б основою для дії та не брали постійно під сумнів. Контраст з Основним законом Федеративної Республіки Німеччина від 1949 р., який відразу знайшов широке схвалення у політичних колах та суспільстві, не міг би бути більшим.[2]
Міжнародна політика додатково ускладнила консолідацію демократичних сил. Щоправда, Європейський Союз пропонував Україні різноманітні програми інтеграції у рамках Європейської політики сусідства та Угоди про асоційоване членство, однак це завжди робилося із застереженням, що з цим не пов’язується перспектива майбутнього членства в ЄС. Саме ця перспектива відіграла в минулому головну роль у процесі консолідації демократичного устрою у країнах Центральної та Східної Європи. Україні доводиться розбудовувати демократію не лише без цієї мотивації та пов’язаних з нею важелів для внутрішніх реформ. Росія наполягає на інтеграції зовсім іншого ґатунку. Адже, без сумніву, авторитарний устрій у внутрішньому житті міг би полегшити втягнення України в орбіту Росії — до своєрідного відновлення Русі. Таким чином, Україна, як і раніше, залишається у полі напруженості між Росією, що заявляє про свою прихильність до Європи радше віртуально, аніж реально, та Польщею, що цілковито стала частиною західного світу.
Нація як ресурс консенсусу
Чи є Україна беззахисною та безсилою перед цим випробуванням, чи їй вдасться мобілізувати сили та структури, які не лише забезпечать подальше існування державної незалежності, а й сприятимуть консолідації демократичних сил і в такий спосіб залишать відчиненими двері на Захід? Чи нація та національна свідомість зміцнюють демократію, чи навпаки, суперечать їй? Консолідація нації та становлення демократії є паралельними чи антагоністичними процесами?
Стосовно України та українців існують стереотипи, які, власне кажучи, виключають один одного. З одного боку, кажуть, що українці нібито не є самостійною нацією, адже в історичному контексті їм бракує власної державності, а також цілісної недержавної етнічної традиції. З іншого боку, їх звинувачують у крайньому націоналізмі та шовінізмі, які пов’язані з принциповою антиросійською позицією, причому вже саме наполягання на існуванні власної мови та дистанціювання від російської достатні для обґрунтування цього закиду, який передусім адресується західній частині України та її мешканцям. Обидва стереотипи мають своє коріння у багаторічній радянській пропаганді, яка залишається живою у новій Росії. “Ми живемо у дивний час, – читаємо в “історичному дослідженні” про “Україну” та “українців”, — коли створюються штучні держави, штучні народи та штучні мови”.[3]
Інший російський націоналістичний автор у цьому нібито штучному утворенні на ймення Україна вбачає чи не найбільшу загрозу для Росії. Українство він ототожнює з українським націоналістом та фашистом Степаном Бандерою (1909–1959). Тому він дає своїй книжці просту і ясну назву “Бандеризація України – головна загроза для Росії”.[4] Подібні стереотипи щодо, з одного боку, відсутньої, а з іншого боку, гіпертрофованої національної ідентичності українців знайшли своє відображення і в сприйнятті цієї проблеми на Заході. Як правило, такі стереотипи у спотвореній формі відтворюють і частину реальності. Серед завдань нової української держави — поєднання поки що слабко вираженої національної свідомості на сході країни із сильно вираженим усвідомленням національної ідентичності на заході. В Європі та Північній Америці демократія всюди зростала на поживному ґрунті націй. В історичному плані демократизація та утворення нації були тісно пов’язані між собою. Демократія потребувала потенціалу модернізації народного суверенітету та рівності громадян, які нерозривно пов’язані з належністю усіх до однієї нації. Серйозні конфлікти виникали внаслідок того, що ніде немає етнічно гомогенних націй, проте постійно існувала спокуса їх створити. У цьому проявився тоталітарний потенціал націоналізму, що вже наприкінці існування комуністичної системи призвів, насамперед на Балканах, до насильства та війни. Однак націоналізм має і ліберальний потенціал — без нього були б неможливі ненасильницький розпад Радянського Союзу та розбудова нових національних держав на колишній радянській території.[5]
Посткомуністична Європа підтверджує, що національна держава є легітимною та сучасною формою державності; їй і досі немає альтернативи. Проект європейської інтеграції у жодному разі не суперечить цьому, навпаки, передумовою для нього є національні держави як його складові частини. Важливий критерій успішної консолідації сучасної української нації та інших посткомуністичних націй полягатиме у тому, як вони поєднають етнічні та політичні маркери, тобто як вони збалансують інклюзивні та ексклюзивні чинники. Виключно етнічні нації практично не зустрічаються, виключно політичні — теж. Такі чинники, як мова, культура, історія завжди повинні взаємодіяти та справляти спільний вплив з такими факторами, як громадянське суспільство, конституційний патріотизм, суб’єктивне усвідомлення приналежності. В українській державі національна свідомість зможе розкрити свій ліберальний потенціал лише за умови, що інклюзивним громадянським чинникам буде надаватися пріоритет порівняно з етнічними ексклюзивними чинниками без втрати українською мовою та культурою політичного значення.
Шанси на те, що ліберальний, інклюзивний націоналізм матиме успіх в Україні, є непоганими. Екстремістські націоналістичні групи та партії, які неодноразово виникали у Західній Україні, протягом минулого десятиліття не спромоглися потрапити до загальнодержавного парламенту — Верховної Ради. Тривідсотковий бар’єр виявився для них нездоланним. А націоналістичний кандидат Олег Тягнибок на президентських виборах у січні 2010 р. отримав 1,4 % голосів виборців; найбільшою його частка була у Львівській області, де він зміг завоювати 5,3 % голосів.[6]
Такими ж маргінальними явищами політичного спектру залишилися сепаратистські угруповання на сході України та у Криму, які не спромоглися досягти жодного впливу на загальнодержавному рівні. Інтегральний націоналізм і сепаратизм ставлять під сумнів існування української держави, оскільки вони не допускають відмінностей або прагнуть їх усунути. Тому широка більшість відхиляє їх. “Нації — якщо вони хочуть бути союзниками свободи — повинні допускати та підтримувати внутрішні відмінності…” — пише американський соціолог Крейґ Келгун. Ліберальний націоналізм залишає простір для “різних ідентичностей та масштабного публічного дискурсу зі спірних тем”. “Якщо демократія має процвітати, націоналізм не має права ставати ворогом відмінностей”.[7]
В Україні утворення нації може успішно відбутися лише тоді, коли цей процес буде виходити з історично успадкованої мовно-культурної та ментальної відкритості мешканців на сході та півдні країни по відношенню до Росії. Росія та російська мова сприймаються тут багатьма людьми не як щось “інше”, чим можна відмежуватися від власного, українського. Якщо на заході України російські минуле та сучасність розглядаються як загроза, від якої може захистити тільки інтеграція із Західною Європою, то чимало людей на сході, навпаки, вбачають небезпеку для своєї ідентичності в орієнтації на Захід та ліберальній демократії.
Отже, немає консенсусу щодо того, хто та що є “іншим”.[8] З одного боку, це ускладнює процес утворення нації, з іншого — примушує вдаватися до переговорів та до пошуку компромісу, тобто виникає примус до демократичних процедур. Успадковане історично, але у політичному плані завжди сучасне фракціонування України містить у собі загрозу, адже воно призводить до стагнації та самоблокади, хоча й захищає від національного й політичного екстремізму, бо вони розірвали б країну.
Мета полягає у тому, щоб перетворити мешканців на громадян, щоб громадянська свідомість приналежності була спрямована на Україну, а не на іншу державу. У цьому сенсі сепаратизм та ірредента (прагнення до об’єднання з “материнською” державою, часто з тією, де розмовляють “рідною” мовою — прим. перекладача) несумісні із становленням нації. Однак ця мета залишає багато простору для множинних ідентичностей та політичних чинників при формуванні національної складової; самих лише етнічних маркерів недостатньо. Чіткий традиційний регіоналізм зумовлює те, що приналежність до певного регіону, місцевості чи міста для багатьох людей знаходиться на першому місці; бути українцем — другорядний фактор. Це так само сумісне з національною ідентичністю, як і українство в російськомовному середовищі.
Помаранчева революція показала, що український політичний патріотизм говорить і російською. Майдан був двомовним. Проте цей факт не повинен применшувати конфліктний потенціал, який містить у собі мовне питання.[9] Воно давало й буде давати у майбутньому приводи для інструменталізації. Українська держава повинна і буде провадити політику повільної, але систематичної українізації системи освіти. Однак це не можна ототожнювати з впровадженням української одномовності. Для більшості людей мовне питання не є пріоритетним, тому що вони можуть спілкуватися обома мовами. Це дає гарантію того, що мовне питання не перетвориться на перешкоду для розвитку демократії.
В Україні та за її межами існує широкий консенсус, що творення нації так само не завершене, як і консолідація демократії. До речі, ці обидва завдання у жодному суспільстві не можуть розглядатись як завершені раз і назавжди. Процеси націєтворення не обмежуються “запізнілими країнами” на кшталт України. Вони відбуваються й у “старій” Європі, навіть якщо тут конкретні завдання є іншими. Наприклад, у Німеччині й деяких інших країнах Західної Європи головним викликом для націєтворення стала інтеграція іммігрантів. Як і в Україні, тут йдеться про збалансоване співвідношення громадянських та етнічних критеріїв інтеграції. Без знання мови країни проживання не може бути політичної інтеграції; водночас інтеграція не означає, що іммігранти мусять відмовитися від свого культурного походження. Сучасний ліберальний націоналізм живе за рахунок диверсифікації та у диверсифікації.
Які функції виконують нація та національна свідомість під час консолідації демократії? Що корисного дає нація для демократії? Демократія — це публічний дискурс про спільне благо, боротьба за владу у спільноті. Культура суперечки становить одну з підвалин демократії, тому демократичне суспільство не може не бути розділеним. Воно не спроможне продовжувати своє існування без конфліктів та внутрішніх суперечностей. При цьому існує небезпека, що суперечки можуть призвести не до ухвалення рішень, а до стагнації, а політичні опоненти перетворяться на непримиренних ворогів. Параліч політичного життя, який випливає із цього, можна було неодноразово спостерігати в Україні після 2005 р.
Оскільки демократія є процедурою для врегулювання конфліктів та розбіжностей, вона потребує фундаментального консенсусу для розв’язання конфлікту. Один із ресурсів консенсусу — це нація та національна свідомість спільноти. Інший ресурс консенсусу — це відмова від насильства при вирішенні внутрішніх політичних конфліктів. Обидва аспекти тісно пов’язані між собою, адже населення, яке веде громадянську війну, не є нацією. У цьому сенсі відмова від насильства є конституюючою ознакою нації. Однак відмови від насильства недостатньо, необхідна солідарність. Вже згаданий Крейґ Келгун нагадує про це:
Серед різних форм солідарності, мобілізованих для політичних дій, національна солідарність була особливо здатною до політичної самоорганізації у процесі виникнення та трансформації держав.[10]
Нації сприяють тому, щоб “об’єднувати людей, виходячи за межі соціальних класів. Вони допомагають поодолати регіональні, етнічні, а часом і релігійні відмінності”. Отже, від національної ідентичності не можна відмовлятись.
Центральний аспект роботи, яку виконує націоналізм, полягає у тому, щоб надавати культурну підтримку структурам соціальної інтеграції. Насправді він сам є джерелом цієї інтеграції, оскільки структурує колективні ідентичності та солідарності.[11]
Демократія не може функціонувати без соціальної солідарності, а національна ідентичність є одним із “постачальників” цієї солідарності. Спільна приналежність до нації є неначе захисною оболонкою, яка накриває конфлікти та розбіжності у поглядах; щоправда, через це вони не зникають, але робота з ними полегшується. При цьому такі ознаки, як спільна мова або принаймні комунікація, що виходить за межі мовних кордонів, спільна культура спогадів та спільність території, відіграють важливу роль. Сюди слід додати суб’єктивне визнання причетності до нації, яке отримує рівні права з “об’єктивними” маркерами та надає можливість подолати межі етнічних та інших кордонів. У реальному світі — на відміну від світу візій — націю як ресурс консенсусу не можна замінити глобалізацією чи визнанням правової держави та конституції, хоча ці елементи аж ніяк не суперечать національному консенсусу.
Подолання комуністичної системи ні в Центральній та Східній Європі, ні в Радянському Союзі було б неможливим без такого ресурсу консенсусу, як націоналізм. Рух за національне визволення 1989 р. у Центральній та Східній Європі продемонстрував, що “ліберальний націоналізм може стати опорою для ліберальної демократії, яка зароджується”. У цьому сенсі існує позитивна кореляція між демократією та ліберальним націоналізмом.[12] З іншого боку, після краху комунізму в деяких країнах Центральної та Східної Європи, насамперед у Словаччині, сформувалися екстремістські націоналістичні рухи, які навіть спромоглися увійти до уряду. Тут знову виявляється, що націоналізм може бути небезпечним союзником, котрий потребує постійного контролю та нагляду з боку лібералів. Врешті-решт, польським, чеським та словацьким елітам вдалося “маргіналізувати вплив крайнього націоналізму”.[13] Загроза з боку правого націоналістичного радикалізму у колишніх комуністичних країнах сьогодні в якісному та кількісному плані суттєво не відрізняється від відповідних тенденцій у Західній Європі.
Несподівано ефективними виявилися національні рухи у Радянському Союзі, що розпався. Спектр націоналістичних рухів сягав від інклюзивних, громадянських форм аж до ексклюзивних націоналізмів, які принесли народам насильство та війну. На початку членами народних фронтів у прибалтійських республіках були й численні етнічні росіяни, які спільно з естонцями, латвійцями та литовцями виступали за державну незалежність. Це був приклад ліберального націоналізму. З іншого боку, конфлікти між вірменами та азербайджанцями призвели до війни та вигнання сотень тисяч людей з обох сторін.
Нації та національні рухи уособлювали надії, оскільки радянська система не була конкурентоздатною ані з економічної, ані з політичної точки зору, а радянські еліти втратили віру у власну систему. Національні рухи досягли успіху та стали ядром кристалізації антирадянської мобілізації, адже вимога національного самовизначення була заряджена економічним та соціальним розчаруванням людей, а також антирадянськими ліберальними вимогами й вимогами щодо впровадження правової держави, які висувала національна інтелігенція. Як це часто буває, таємниця успіху національної мобілізації крилась у тому, що вона увібрала в себе широкий спектр надій та сподівань, протестів та опору, що виходили далеко за межі її ядра — усвідомлення національної самобутності. Саме з цієї причини спектр націоналізму сягав від ліберального до тоталітарного.
Творення української нації – поступ та перешкоди
Як дослідники з різних країн коментували та оцінювали розвиток процесу творення української нації у перші два десятиліття незалежності? Вчені дотримуються єдиної думки, що український національний рух наприкінці 1980‑х рр. був слабким, а досягнення Україною незалежності було радше наслідком розпаду Радянського Союзу, ніж результатом національного визвольного руху. Вирішальне значення мало те, що, починаючи з 1988 р., КПРС в Україні, як майже в усьому Радянському Союзі, не виступала за збереження старої системи. Цього виявилося достатньо для повалення занепалого режиму, який продемонстрував свою неспроможність до здійснення глибоких реформ. Виразом загального заперечення старої системи став референдум 1 грудня 1991 р., коли 90 % учасників голосування підтримали проголошення незалежності України. Водночас українці більшістю голосів обрали першим президентом комуніста-реформатора Леоніда Кравчука, а не його суперника, кандидата від ліберально-демократичного Народного Руху В’ячеслава Чорновола.
Протягом наступних півтора десятиліть більшість науково-аналітичних праць позначені розчаруванням від того, що українці та Україна виявилися не такими, якими вони, власне кажучи, мали би бути, якщо виходити з нормативної перспективи. Не було національного консенсусу, громадянського суспільства, натомість замість них існували роздрібненість країни, подальше панування радянської ментальності та ностальгія за радянськими часами. Відомі спостерігачі, як-от Тарас Кузьо, скаржаться на “множинну ідентичність” десяти мільйонів мешканців Донбасу.[14]
Великі урбаністичні центри України, символи сучасності держави та її приналежності до другого світу не мають жодної національної ідентичності й тому не можуть брати повноцінну участь у громадянському суспільстві.[15]
Фантом національної єдності та страх перед відсутністю цієї єдності визначили характер найбільш популярної версії в Україні й на Заході та створили картину поділеної на дві частини країни, що у сприйнятті журналістів дотепер залишається неподоланним. Назви таких книжок, як “Український націоналізм у 1990‑х. Віра меншості”[16] або “Дві України”[17] утверджують картину нестабільної української нації та, можливо, історичної помилковості створення незалежної української держави.
Фатальною виявилась назва книжки про дві України, оскільки вона підтверджувала дуже поширений стереотип. Насправді автор, український публіцист та письменник Микола Рябчук, у цій книжці та в багатьох подальших публікаціях ставив під сумнів цей міф.[18] Зараз у фаховій літературі — на відміну від журналістського сприйняття та цілеспрямованої дезінформації ззовні — загалом панує єдність стосовно того, що існує не дві, а багато Україн, які не відмежовані одна від одної чітко позначеними кордонами, переходять одна в одну та завдяки цьому полегшують дотримання єдності.
Провідні автори, як-от фахівець з проблем України Ендрю Вілсон, протягом останнього десятиліття — на відміну від 1990‑х рр. — висунули на перший план успіхи та досягнення “неочікуваної нації”.[19] У будь-якому разі українці “тепер є і будуть”.
Можливо, Україна розвиватиметься як “постмодерна” нація, з поліфонією ідентичностей, міфів та символів замість культурної уніфікації, яка була характерною радше для націоналізму ХІХ ст.[20]
Тарас Кузьо, котрий раніше скаржився на брак єдності, у своїх пізніших працях наголошував на зростанні консенсусу щодо підвалин “національної держави серед українських еліт”. “Творення політичної (англ. civic) нації підтримується усіма некомуністичними елітами”. “Кучма також вважає, що українська політична нація потребує етнокультурного ядра”.[21] Головний консенсус, який утворився з часів Кучми, полягає у переконанні, що Україна є суверенною державою, яка має бути консолідованою та здатною захищати себе. Відтоді незалежність та територіальна цілісність вже не ставляться під сумнів. Визнання суверенності української політичної нації об’єднує партії та табори країни, що ворогують між собою. Під враженням від Помаранчевої революції наукова література подекуди зайшла надто далеко у своєму оптимізмі, від якого, здавалося, забулися конфлікти, пов’язані з нацією, демократією та регіональною дезінтеграцією.[22]
Два десятиліття незалежності є, очевидно, достатнім часом для того, щоб серйозно вплинути на політичну свідомість та національне самосприйняття та змінити їх. Це підтверджує погляд на Білорусь, керівництво якої у 1990‑х рр. нібито прагнуло “союзу” і, отже, об’єднання з Росією. Тепер зрозуміло, що про це не може бути й мови, і що уряд Лукашенка розглядає білоруську незалежність як невідчужуване надбання і як символ національної ідентичності. Білорусь є останньою державою колишнього Радянського Союзу, в якій з великим запізненням виникає національна ідентичність. Найважливішою передумовою для цього була й залишається власна державність. Водночас порівняння з Білоруссю переконує в тому, що політика суверенітету аж ніяк автоматично не веде до демократичної системи.[23] У Росії еліти та населення ще й донині не розуміють, які далекосяжні наслідки має невідчужуваність національного суверенітету для самосвідомості в Україні та Білорусі. Якщо б російські політики будували своє ставлення до цих країн на базі даного факту, це могло б призвести до суттєвого зменшення напруженості.
Регіональна дезінтеграція та демократія
Чітко виражений регіоналізм є характерною ознакою держави та суспільства в Україні. Таким він і залишиться. З одного боку, це тягар, який ускладнює ухвалення рішень, сприяє стагнації та утруднює відвернення внутрішніх та зовнішніх загроз. Проте регіональна роздрібненість створює і шанси — вона спонукає до порозуміння та компромісів. Демократія є єдиною сучасною відповіддю на виклики, які несуть із собою розмаїття, відмінності у походженні, ментальності та очікуваннях майбутнього. Однак усе це правильно лише за умови, що члени спільноти розглядають себе членами держави і що внаслідок цього розпад чи відділення виключаються. Зрештою, політично активний регіоналізм існує у багатьох країнах Європи, зокрема, у Бельгії, Іспанії та Великій Британії. Таким чином, Україна не є поодиноким випадком.
Проте особливість України полягає у тому, що напружені відносини між регіонами значною мірою спричинені приналежністю до колишньої імперії, яка зберігає свій вплив і на сучасність. Після того як пішла на спад короткочасна ейфорія, пов’язана із здобуттям Україною незалежності, виявилося, що для багатьох людей на сході та півдні України Радянський Союз залишився емоційною батьківщиною. Багато хто очікував, що у майбутньому на місці Радянського Союзу виникне східнослов’янське об’єднання. Сьогодні зрозуміло, що реставрації Радянського Союзу вже не буде, а ідея об’єднання трьох східнослов’янських держав у союз не має реалістичної бази. Лояльність до Києва та процеси зрощування України в єдину державу будуть полегшуватися тим, що альтернативи двадцятилітньої давнини дедалі більше зникатимуть у тумані минулого чи майбутнього.
Це виразно засвідчують емпіричні дослідження лояльностей та ідентичностей у Донбасі. Якщо у 1994 р. 40 % мешканців Донецька під час репрезентативного опитування назвали себе радянськими люди, то у 2004 р. таких було лише 10 %. У 1994 р. 30 % заявили, що вони росіяни; через десять років їх залишилося 21 %. Частка осіб, які сприймали себе як українці, незначно збільшилася ― з 39 % до 43 %. Натомість регіональна самосвідомість протягом цього десятиліття продовжувала зростати — у 1994 р. 56 % визначили себе як “донецькі”, через десять років їх чисельність становила вже 70 %.[24] Донецький регіональний патріотизм отримував систематичну підтримку від місцевого партійного керівництва. У такий спосіб Партія регіонів зуміла взяти на себе роль провідника інтересів сходу країни, не ставлячи під сумнів загальноукраїнську лояльність. Навпаки, до регіональної самосвідомості належить переконання у тому, що Донецьк — це, власне, і є Україна; у поширеному уявленні про себе саме Львів є “чимось іншим”. Отже, регіональний патріотизм не є антиукраїнським або сепаратистським. Дослідження, проведене у середині 1990‑х рр., вже показало, що територіальна єдність України у Донецьку під сумнів не ставиться. Тоді лише 5 % донеччан та 1 % львів’ян виступали за поділ України на окремі країни.[25]
Львів та Донецьк є не символами поділу України на дві частини, а свідченням розмаїття країни, яка різними шляхами рухається у новий час, позаяк вона вийшла з різного минулого. Тому львівський історик Ярослав Грицак приходить до наступного висновку:
Львів і Донецьк, попри численні відмінності, демонструють багато подібностей, і попри дрейфування у різні боки — виразні тенденції до зближення.[26]
Регіональні відмінності всередині України не можна усунути, проте їх можна враховувати. Важливий внескок до єдності країни полягає у тому, щоб регіони та регіоналізми взаємно визнавали один одного, і щоб частини не вважали себе за ціле та єдино допустиме.
Процеси зближення та зрощування можна спостерігати й у церковному житті України, яке теж істотно позначене регіональними рисами. Чотири різновиди візантійської традиції,[27] прихильниками яких визнають себе загалом понад 95 % християн країни, протягом 1990‑х рр. перебували у стані жорстких суперечок, які були насамперед зумовлені тим, що УПЦ‑МП втратила свою монопольну позицію та опинилася у становищі конкурентної боротьби з іншими конфесіями. Після Другої світової війни внаслідок державної заборони та примусового церковного об’єднання з Московським патріархатом УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Тепер УПЦ‑МП вже протягом певного часу веде переговори з двома іншими, канонічно не визнаними православними церквами з метою об’єднання. УГКЦ підтримує такі зусилля, оскільки вбачає у цьому крок до відновлення єдиної Київської церкви.
Візія єдиної Київської церкви, в якій усі вбачають спільне коріння, окрилює екуменічні контакти та надію на те, що буде створено канонічний автокефальний православний патріархат в Україні. Це наведення мостів через регіональні кордони базується насамперед на двох передумовах — існуванні української держави та прогресуючій українізації УПЦ‑МП, яка дедалі менше сприймає себе як філія Московського патріархату.[28]
Щоправда, після зміни влади у Києві навесні 2010 р. зворотні процеси почалися й у цій царині. Президент Янукович однозначно став на бік УПЦ‑МП; для теперішнього українського політичного керівництва Патріарх Московський і всієї Русі є єдино можливим легітимним главою всіх православних християн в Україні. Таким чином, переговори про об’єднання православних конфесій, здається, знову зайшли у глухий кут.
Кроки, спрямовані на взаємне зближення, у жодному разі не усувають помітну регіональну дезінтеграцію, напружені стосунки між регіонами та відмінності у поведінці на виборах. Блокування демократії стало наслідком того, що Помаранчева революція не охопила 40 % країни. Переможці Майдану після свого тріумфу чи то не бажали, чи то були не в змозі залучити переможених внутрішньополітичних суперників до формування політики. Водночас вони виявились нездатними зберегти коаліцію між собою. Помаранчеві переможці не спромоглися врівноважити регіональні суперечності; понадто через напружені стосунки всередині помаранчевого табору вони додали до конфліктів новий вимір. Це означає, що лінії політичних конфліктів пролягають дедалі більше не лише територіально, а й вертикально через територіальні одиниці.
Помаранчеву революцію підтримали виборці у центрі та на заході країни. Погана робота помаранчевого уряду призвела до феноменального повернення блакитного табору, який має виборчу базу на сході й на півдні, й у лютому 2010 р. принесла Віктору Януковичу президентську посаду. Внаслідок цього Янукович та Партія регіонів отримали від виборців мандат на керівнцитво всією країною. Загалом це був нормальний процес для демократії та внесок в об’єднання України — політичне керівництво почергово переходить то до однієї, то до іншої політичної сили, кожна з яких має базу в іншому регіоні.
Коли Віктор Янукович був кандидатом у президенти, в багатьох своїх виступах він позиціонував себе як представника інтересів усієї України. Він заявив: “Я поведу Україну європейським шляхом”.[29] Він стверджував, що не проти лозунгів помаранчевих політиків. “Я буду реалізовувати їх у своїй подальшій роботі”.[30] Безперечно, ці висловлювання спрямовувалися на те, щоб добитися прихильності націонал-демократичних громадян на виборах, проте вони також сигналізували, що лінії поділу не такі глибокі, як це інколи виглядає у політичній полеміці. Лозунг Януковича “Україна — наша Батьківщина” не викликає суперечок; він об’єднує між собою схід та захід країни.[31]
Інтеграція регіонів у жодному випадку не завершена. Чи є регіоналізм загрозою для демократії, чи, може, у ньому криється шанс для демократичного устрою?[32] Регіоналізація змушує до взаємного зближення та до пошуків компромісів. Жоден регіон не може нав’язувати всім іншим певне рішення, поки існує консенсус щодо цілісності держави, тобто поки визнання нації об’єднує політичні сили в усіх регіонах. У цьому сенсі роздрібленість України змушує її до створення демократичного устрою — якщо не через переконання, то принаймні через інстинкт самозбереження.
[1] Щодо конституційної практики та правової держави в Україні див. статтю Анґеліки Нусберґер та Кароліни фон Ґаль у цьому виданні, с. xxx–xxx.
[2] Gerhard Simon. Delegitimierung des Autoritarismus durch Demokratisierung: Die Ukraine vor und nach dem Winter 2004/2005 // Jerzy Mackow (Hg.). Autoritarismus in Mittel- und Osteuropa. Wiesbaden, 2009, с. 306–322, тут с. 313–316. — Ingmar Bredies. The 2004 Constitutional Reform: Driving Forces and Consequences // Juliane Besters-Dilger (Hg.). Ukraine on its Way to Europe. Frankfurt/Main, 2009, с. 27–43.
[3] Сергей Родин. Отрекаясь от русского имени. Украинская химера. Историческое расследование. Москва, 2006, с. 5. Лапки до слів “Україна” та “українці” вжито в оригіналі.
[4] Юрий Козлов. Бандеризация Украины — главная угроза для России. Москва, 2008.
[5] Щодо вимірів націоналізму див.: Gerhard Simon. Nationalismus und Nationalitätenpolitik in der Sowjetunion. Baden-Baden, 1986, с. 27–29. — Taras Kuzio. Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism. Stuttgart, 2007, с. 132, 137–139, 219–225.
[6] Українська правда, 19.01.2010, www.pravda.com.ua/articles/4b537cbbca600.
[7] Craig Calhoun. Nations Matter. Culture, History, and the Cosmopolitan Dream. London, New York, 2007, с. 98–99.
[8] Kuzio, Theoretical and Comparative Perspectives… [виноска 5], с. 253–278.
[9] До цього питання див. також дописи Володимира Кулика та Заура Ґасимова в Osteuropa, 2‑4/2010, с. 391–402 та с. 403–411.
[10] Calhoun. Nations Matter… [виноска 7], с. 155.
[11] Calhoun. Nations Matter… [виноска 7], с. 152.
[12] Stefan Auer. Liberal Nationalism in Central Europe. London, New York, 2004, с. IX.
[13] Там само, с. 175.
[14] Kuzio. Theoretical and Comparative Perspectives… [виноска 5], с. 108.
[15] Там само, с. 110.
[16] Andrew Wilson. Ukrainian Nationalism in the 1990’s. A Minority Faith. Cambridge, 1997.
[17] Микола Рябчук. Дві України: Реальні війни. Київ, 2003.
[18] Mykola Rjabtschjuk. Die reale und die imaginierte Ukraine. Frankfurt/Main, 2005.
[19] Andrew Wilson. The Ukrainians. Unexpected Nation. New Haven, London, 2002.
[20] Там само, с. 312–313.
[21] Kuzio. Perspectives… [виноска 5], с. 220–221.
[22] Nadia Diuk. The Triumph of Civil Society // Anders Ǻslund, Michael NcFaul (Hg.). The Origins of Ukraine’s Democratic Breakthrough. Washington D. C., 2006, с. 69–83. — Serhy Yekelchyk. Birth of a Modern Nation. Oxford, 2007, с. 227–228.
[23] Gerhard Simon. Belarus ist nicht die Ukraine // Walter Feichtinger, Martin Malek (Hg.). Belarus zwischen Russland und der EU. Wien, 2008 [= Schriftenreihe der Landesverteidigungsakademie, 9/2008], с. 97–118.
[24] Yaroslav Hrytsak. National Identities in Post-Soviet Ukraine: The Case of Lviv and Donetsk // Harvard Ukrainian Studies, 22/1988, с. 263–281. Ярослав Грицак через десять років продовжив своє дослідження, яке засвідчує, що відбулися дуже помітні зміни. Ярослав Грицак. Історія двох міст: Львів і Донецьк у порівняльній перспективі // Україна модерна. Спеціальний випуск. Львів — Донецьк: соціальні ідентичності у сучасній Україні. Київ — Львів, 2007, с. 27–60, насамперед див. с. 50. При визначенні ідентичності можна було вибирати декілька ознак.
[25] Yaroslav Hrytsak. National Identities… [виноска 24], с. 272.
[26] Грицак. Історія… [виноска 24], с. 59.
[27] Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ‑МП), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ‑КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) та Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). — Щодо цього див.: Thomas Bremer (Hg.). Religion und Nation. Die Situation der Kirchen in der Ukraine. Wiesbaden, 2003. — Thomas Bremer: Zur kirchlichen Situation in der Ukraine // Ukraine-Analysen, 43/2008, с. 21–24.
[28] Gerhard Simon. Die Kirchen der bysantinischen Tradition in der Ukraine // G2W, 1/2010, с. 24–27.
[29] Янукович узявся за проєвропейський електорат // Українська правда, 19.01.2010.
[30] Янукович: Тимошенко у розпачі, і це не дивно // Українська правда, 17.01.2010.
[31] Виктор Янукович: Вопрос не в том, что делать. Вопрос в том, каким образом // Зеркало недели, 29/2009, 8–14.08.2009, с. 3.
[32] Christoph von Werth. Die Ukraine: Vielfalt der historischen Kulturlandschaften als Chance // Hans-Heinrich Nolte (Hg.). Transformationen in Osteuropa und Zentralasien. Polen, die Ukraine, Russland und Kirgisien. Schwalbach/Ts., 2007, с. 23–40.