Спецвыпуск Конфлікти та співпраця  
фронтиспи́с Osteuropa Украïнськi метармофози/2010

в Спецвыпуск

Конфлікти та співпраця
Україна і Росія: динаміка стосунків

Petro Burkovskyj, Oleksyj Haran

Аннотация

Частина політичного істеблішменту Росії дотепер не змирилася з відокремленням України і намагається обмежити український суверенітет. У цьому криється конфліктний потенціал. В енергетичній політиці стикаються протилежні інтереси. Ставлення до історичної спадщини та історична політика є найбільш конфліктними сферами у стосунках між Україною і Росією. Проте ці стосунки ― не лише антагоністичні. В економіці, політиці та суспільстві панує прагматизм. Конфронтація у співпраці та співпраця у конфронтації є поширеними формами двосторонніх відносин.

(Спецвыпуск, С. 139–165)

Полный текст

З перших днів незалежності Україна розбудовує державні інститути і готує “повернення до Європи”. Водночас вона прагне нормальних політичних і економічних зв’язків з Росією. Зовнішньополітичний курс визначався внутрішньополітичною боротьбою за владу, в якій різні групи змагалися за політичні й економічні ресурси, що давала незалежність. Конфлікт з Росією і складні внутрішні проблеми становлять небезпеку для цих ресурсів. Це загрожує суверенітету України.

У 1990х рр. політичне керівництво України працювало передусім над "цивілізованим розлученням” з Росією. Воно прагнуло зменшити вплив Москви на політику й економіку в Україні та розвивати двосторонні стосунки, які б базувалися на визнанні всіх атрибутів суверенності — території, кордонів, невтручання у внутрішні справи, врегулювання суперечностей на базі міжнародного права і вільного вибору партнерів у зовнішніх стосунках.[1]

У 2001–2004 рр. Росія посилила політичний та економічний тиск. Україна відреагувала на це за часів Леоніда Кучми гнучкою політикою пристосування. Київ навіть погодився приєднатися до реінтеграційних проектів Москви на пострадянському просторі, але на умовах, які не становили загрози для політичних та економічних інтересів української правлячої верхівки. Вона здебільшого домовлялася з Росією за закритими дверима та жертвувала національними інтересами заради отримання особистих економічних чи політичних переваг.[2]

Після Помаранчевої революції новий президент Віктор Ющенко спробував прискорити інтеграцію України на Захід заради здобуття політичних та економічних механізмів захисту від російської експансії. Однією з причиною цього було відкрите втручання Росії у внутрішні справи України в ході президентських виборів 2004 р. За правління Ющенка Україна взяла курс на приєднання до НАТО і ЄС. Водночас президент і його оточення продовжували непрозору політику в торгівлі газом із Росією. Ця суперечність, ускладнена політичною блокадою через постійний конфлікт між парламентом і президентом, призвела до втрати Україною ініціативи у стосунках з Росією.

Незважаючи на всі внутрішні відмінності у зовнішньополітичних стратегіях — наприклад, між різними президентами — Україні у стосунках з Росією йшлося завжди про п’ять тем, які стосувалися утвердження незалежності:

З часом до цих питань додалися нові: вплив російських ЗМІ в Україні, вплив Росії на українську гуманітарну політику та стосунки у трикутниках “Україна — НАТО — Росія” і “Україна — ЄС — Росія”.

В цілому у стосунках між Україною та Росією можна виділити п’ять блоків: військово-політичний, політико-дипломатичний, економічно-торговельний, енергетичний та гуманітарний.

Безпекова політика

Україна успадкувала від СРСР великий військовий потенціал.[4] Однак вона не збиралася використовувати його для досягнення зовнішньополітичних цілей. Декларація про державний суверенітет (1990), Основи зовнішньої політики (1993) та Воєнна доктрина (1993) недвозначно засвідчували це. Таку позицію поділяли всі представлені у парламенті політичні сили.

Проте відмова від стратегічних ядерних озброєнь послідовно пов’язувалася українським керівництвом (президентами Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою) з наданням Україні додаткових гарантій безпеки. Таке положення закріплене у Воєнній доктрині: "Україна пов’язує скорочення і знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з адекватними діями інших ядерних держав і наданням ними та міжнародним співтовариством надійних гарантій її безпеки”.[5]

Слова "інші ядерні держави” стосувалися насамперед Росії. У 1992 р. в Молдові та Грузії спалахнули збройні конфлікти. За активного втручання підрозділів російських збройних сил вони вилилися у відокремлення Придністров’я та Абхазії. Згодом російська дипломатія доклала всіх зусиль, аби закріпити власну військову присутність у сепаратистських регіонах на тривалий час як “миротворчу”.

Потенційну загрозу територіальній цілісності на початку 1990х рр. становив Чорноморський флот, який розташовувався в Севастополі та контролював низку об’єктів в Криму. Після проголошення незалежності України практично весь флот з його тактичною ядерною зброєю опинився на території нової держави. Проте керівництво Росії практично одразу заперечило право України на Чорноморський флот.[6]

Крім цього, у самій Росії не сприймали українську незалежність. Конфлікти довкола Чорноморського флоту та його бази в Севастополі і статус самого міста ставали приводом для висування Україні територіальних претензій.[7] У серпні 1992 р. президенти України і Росії підписали в Ялті домовленості, які передбачали спільне керування флотом до вирішення питання про його розподіл. Але командувачі флоту постійно ігнорували накази Києва.[8] У квітні 1993 р. Чорноморський флот втрутився у конфлікт в Грузії на боці одного з претендентів на посаду президента. В Україні зросла стурбованість, що підрозділи флоту можуть бути використані проти України й у разі загострення ситуації в Криму. Ситуація була близька до критичної у грудні 1994 – травні 1995 рр. Згодом Леонід Кучма говорив, що уникнути конфронтації вдалося тільки завдяки особистому діалогу з Борисом Єльциним.[9]

Лише 28 травня 1997 р. Росія і Україна підписали три угоди, які частково врегулювали питання розміщення Чорноморського флоту в Україні.[10] Проте російська сторона зволікала з формалізацією всіх аспектів перебування свого флоту в Україні. Доки між президентами двох країн підтримувався постійний політичний діалог, на відсутності прогресу не наголошували. З погіршенням відносин після Помаранчевої революції поглибилися й невирішені проблеми розміщення флоту. В Україні зростає стурбованість, що російська військова присутність може стати фактором тиску на Україну.

На думку українського керівництва, нейтралізувати цей потенціал шантажу могли лише міжнародні гарантії безпеки. Певною мірою прагнення України отримати додаткові гарантії безпеки знайшло відображення у Меморандумі про запевнення безпеки (англ. security assurances) від 5 грудня 1994 р. Коли Україна як неядерна держава приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, члени “ядерного клубу” ― Велика Британія, США та Росія ― підтвердили свої “зобов’язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України”. Вони також зобов’язалися відмовитися від застосування військової сили чи економічного тиску. Згодом у Договорі про дружбу і співробітництво з Росією та у Хартії про особливе партнерство (англ. distinctive partnership) НАТО з Україною (1997) Київ отримав підтвердження неподільності своєї безпеки. Щоправда, у згаданому Меморандумі йшлося не про гарантії (guarantees), а лише про запевнення (assurances).

Незважаючи на отриманий у спадщину від СРСР величезний військовий потенціал, Україна не зробила ставку на розбудову збройних сил, щоб встановити рівноправні відносини з Росією. Замість цього вона спиралася на міжнародно-правові механізми та намагалася через регулярні саміти та міжурядові комісії створити інституційні можливості для постійного діалогу і переговорів.

Незважаючи на суперечності, сторони прагнули уникати відкритих конфліктів. По-перше, це зумовлювалося особливістю діалогу між політичними елітами країн — протягом 1992–2005 рр. жодна сторона не робила агресивних кроків, які могли б призвести до кардинального розриву стосунків. Двічі сторони могли б вдатися до застосування військової сили — під час "війни декретів” Єльцина і Кравчука щодо підпорядкування Чорноморського флоту у квітні–травні 1992 р. і під час спроби Росії поставити під сумнів приналежність Україні крихітного острова Коса Тузла в Керченській протоці у вересні–жовтні 2003 р. Однак обидва рази сторони сідали за стіл переговорів і поверталися до статус-кво.

По-друге, стан збройних сил обох країн протягом 1992–2009 рр. не дозволяв дипломатам і політикам вдаватися до "гри м'язами”. Українська армія була хронічно недофінансованою. Лише на утримання особового складу витрачалося майже 80–90 % всього оборонного бюджету. В цих умовах скорочення чисельності військ практично не супроводжувалося зростанням професійності та боєготовності. Ситуація в Росії була схожою, до того ж війна на Кавказі лягала на її армію додатковим тягарем.

Замість того, щоб турбуватися про швидкість і якість реформування збройних сил, Україна та Росія радше конкурували у сфері міжнародних стосунків — за кількість навчань в рамках СНД чи в рамках програми Партнерство заради миру з НАТО, за розробку нових видів озброєнь, за освоєння нових ринків збуту надлишкової військової техніки.

В останньому секторі конкуренція була найгострішою — протягом 1995–2009 рр. Україна неодноразово ставала мішенню “дезінформаційних кампаній” Росії, покликаних дискредитувати українських виробників. У 1996 р. Москва спробувала зірвати поставку українських танків у Пакистан. Протягом 2000–2009 рр. вона неодноразово звинувачувала Україну в постачинні озброєнь в обхід ембарго ООН та міжнародного контролю в Ірак, Афганістан, Еритрею, Ефіопію, Конго та Іран. Під час серпневої війни в Південній Осетії 2008 р. Росія звинуватила Україну в продажу Грузії великої кількості наступальних озброєнь. У 2009 р. Кремль намагався зірвати контракт на поставку української зброї в Ірак. Спроба не вдалася, а цей контракт став найбільшим за всю історію України.[11] В той самий час Росія і Україна співпрацювали в різних сферах військових технологій.

На прикладі ситуації навколо Чорноморського флоту, а також у військово-технічному співробітництві можна зробити висновок для всієї сфери військово-політичної співпраці. Сторони намагалися дотриматися певного modus vivendi. Україна поступово розвивала військово-політичні відносини з альтернативними центрами впливу і безпеки для підтримки мінімально можливого в скрутних економічних умовах рівня боєздатності армії.

У 2005 р. Україна зафіксувала у Воєнній доктрині вступ до НАТО як “мету реформування оборонної сфери”.[12] Від того часу Росія почала застосовувати весь спектр політичних засобів, щоб ослабити нову безпекову орієнтацію України. У 2005 р. НАТО запропонувало Україні ”інтенсифікований діалог” з питань військової реформи, який і розпочався у 2006 р. Проте сподівання, що Київ у тому ж році отримає запрошення до реалізації Плану дій стосовно членства в НАТО (MAP), не виправдалися. Альянс пов’язав План дій з умовою, що Україна проведе рішуче реформування системи державного управління і правосуддя, прискорить економічне зростання за рахунок дерегулювання і широкого притоку інвестицій, підвищить рівень життя громадян і зміцнить воєнну організацію держави. Це мало б створити внутрішній запас міцності на випадок зовнішнього тиску та наблизити країну до формальних критеріїв MAP. Внутрішньополітична блокада в Україні внаслідок перманентної політичної кризи зробила ці сподівання марними.

Російська влада вкрай негативно сприйняла задекларовані наміри України приєднатися до НАТО. Незважаючи на Основоположний Акт Росія–НАТО і широку програму співробітництва, розширення НАТО на схід сприймається політичною елітою Росії як серйозна загроза її національним інтересам та її впливу на теренах колишнього СРСР. Цю точку зору Москва наполегливо доводила до відома українського керівництва. Росія офіційно закріпила дану позицію в “Концепції зовнішньої політики” 2008 р. Там записано:

Росія зберігає негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема щодо планів прийому в члени альянсу України та Грузії, а також до наближення військової інфраструктури НАТО до російських кордонів загалом.[13]

Президент Віктор Ющенко поглибив напруженість у військово-політичних відносинах, оголосивши про підготовку графіка виведення Чорноморського флоту з Севастополя після закінчення терміну дії угод у 2017 р., позаяк Конституція України не передбачає існування іноземних баз на українській території.

Росія відреагувала численними спробами обструкції. У 2006 р. за активної участі російських спецслужб, що сприяли організації антинатовських демонстрацій у Криму, зірвано українсько-американські військові навчання в Криму Сі Бриз–2006. Напередодні саміту НАТО в Бухаресті у квітні 2008 р. Росія чітко дала зрозуміти своє несприйняття членства України в Альянсі Німеччині, Франції та Італії. Питання про надання Україні членства в НАТО справді зникло з порядку денного. Замість цього саміт записав досить незвичне формулювання в заключному комюніке:

НАТО вітає євроатлантичні бажання України та Грузії щодо членства у НАТО. Ми сьогодні досягли згоди, що ці країни стануть членами НАТО.[14]

Відтоді НАТО інтенсифікувало свої стосунки з Україною. Зокрема, стартувала Річна національна програма з підготовки набуття членства в НАТО. Паралельно з цим зближенням зростало відчуження у відносинах з Росією. У грудні 2007 р. Росія призупинила свою участь у Договорі про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Після п’ятиденної війни в серпні 2008 р., у якій взяв участь і Чорноморський флот, Південна Осетія та Абхазія проголосили незалежність, яку визнала лише Росія. Активізувалася діяльність російських спецслужб у Криму та на півдні України. У зв’язку з цим у липні 2009 р. Україна вислала двох російських дипломатів ― Володимира Лисенка та Олександра Грачова. Росія офіційно закріпила за собою право застосування збройних сил за межами країни.[15]

Війна між Грузією і Росією кардинально змінила ситуацію в регіоні. Вперше з 1991 р. Росія відкрито переступила через принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності колишніх радянських республік. Незалежність Абхазії та Південної Осетії відмовилися визнати всі держави-члени СНД. Стурбованість України поділяють навіть такі дружні до Росії держави як Білорусь та Казахстан. Ці міркування спонукали президента України відкрито виступити на боці Грузії та засудити дії Росії. Він видав указ, згідно з яким кораблі Чорноморського флоту мусили попередньо повідомляти українську владу про своє пересування. Зрештою, Київ пригрозив не допустити повернення кораблів ЧФ у Севастополь, якщо вони візьмуть участь у воєнних діях. Українське керівництво діяло згідно з угодами щодо Чорноморського флоту. Поглиблення військово-технічного співробітництва між Україною і Грузією також передбачалося відповідною угодою від 1993 р. Росія розцінила ці дії як навмисну провокацію. Проте позиція України під час російсько-грузинського конфлікту не була одностайною. Віктор Янукович, який тоді очолював найсильнішу опозиційну Партію регіонів, висловився у парламенті за визнання незалежності двох сепаратистських регіонів.[16]

Зміна військово-політичних пріоритетів України після 2005 р. на користь входження до євроатлантичної системи колективної безпеки збіглася з консолідацією авторитарного режиму в Росії. Українська влада виявилася нездатною подолати внутрішню нестабільність при зростаючому тискові з боку сусіда. Ця неспроможність стала "запрошенням" для Росії продовжувати тиск на Україну для того, щоб Київ розпрощався зі спробами приєднання до НАТО.

Дипломатичні стосунки

Після розпаду Радянського Союзу Росія намагалася добитися міжнародного визнання її особливих інтересів на пострадянському просторі. В лютому 1993 р. президент Борис Єльцин звернувся до західних урядів з вимогою визнати за Росією особливу роль "гаранта безпеки та стабільності на просторі колишнього Радянського Союзу”. У 1995 р. Єльцин змінив "стратегічний курс РФ з державами СНД”. Відтепер вони не мали б приєдуватися до союзів і блоків, спрямованих “проти однієї з цих держав”.[17] Згодом цю позицію закріплено і розвинено в Концепції зовнішньої політики Росії від 2000 р. та Концепції зовнішньої політики Росії від 2008 р.

Щоб компенсувати тиск з боку Росії, українське керівництво з 1995 р. розвивало стосунки з ЄС і НАТО. Водночас Київ докладав зусиль, аби не допустити загострення двосторонніх стосунків з Москвою. Тут вирішальне значення мали переговори між керівництвом двох держав. Головними віхами стали двосторонні зустрічі президентів. Зустрічалися вони й на самітах організацій пострадянського простору — СНД, ЄврАзЕС, а також на переговорах про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Змішана українсько-російська міжурядова комісія, формалізована після укладення у 1997 р. Договору про дружбу і співробітництво, стала робочим органом, який готував проекти рішень для їх затвердження на президентському рівні.[18] Всього протягом 1996–2004 рр. відбулося 11 засідань комісії. Вона займалася Програмою економічного співробітництва між Україною і Росією на 1998–2007 рр. і пошуком рішень із врегулювання суперечок, що виникали між країнами.

Починаючи з 2000 р., потенційно сильні повноваження парламенту у сфері контролю над виконавчою гілкою влади нейтралізовано вдалою політикою президента Кучми з формування лояльної парламентської більшості. Він визначав українську позицію з найважливіших політичних питань для переговорів з Росією відповідно до своїх інтересів. Велику вагу в такій системі ухвалення рішень мали працівники апарату президента та його неформальне оточення. До 2005 р. політична опозиція не розглядалася російською владою як інструмент здійснення впливу та тиску на українську сторону.[19]

Тісні особисті контакти між президентами полегшували вирішення важливих питань. Президенти врегульовували питання державного кордону, енергетичних відносин та усували обмеження в торгівлі. Починаючи з 2002 р., найбільш ефективним для вирішення двосторонніх проблем був двосторонній діалог. Формування політики стосовно Російської Федерації монополізували президент і його адміністрація. До 2004 р. Кучма 26 разів зустрівся з Володимиром Путіним; до цього слід додати постійні зустрічі голів президентських адміністрацій Віктора Медведчука та Олександра Волошина (згодом Дмитра Медведєва). Решта конституційних органів, як-от уряд чи парламент, часто опинялися перед фактом вже досягнутих домовленостей і укладених договорів.[20]

Щоправда, був також інший бік такої інтенсивної співпраці. Наприкінці 2000 р. український президент потрапив у міжнародну ізоляцію внаслідок "касетного скандалу”.[21] Опозиція використала зростаючі протестні настрої в суспільстві; на політичній арені з’явилися альтернативні лідери, які вимагали відставки Кучми. Тоді президент знайшов політичний ресурс для втримання влади у зближенні з Росією. Заради російської підтримки Кучма зробив низку поступок, які у середньостроковому вимірі могли поставити Україну в залежність від Росії. Зокрема, проектом Єдиного економічного простору передбачалося створення наднаціонального органу, рішення якого були б обов’язковими для національних урядів. Україна фактично погоджувалася синхронізувати свій вступ до Світової організації торгівлі з Росією. Заморожено проект диверсифікації постачання нафти з Азербайджану. У газові відносини між Україною та Росією включилася посередницька компанія РосУкрЕнерго, яку на 50 % контролював Газпром і якій Нафтогаз України поступався правом постачати туркменський газ в Україну. Азовське море визнавалося внутрішніми водами Росії та України, Керченська протока мала спільно експлуатуватися двома державами, але в обмін на це Україна так і не отримала згоди Росії розділити Азовсько-Керченську акваторію по дну і по поверхні.

Таке зближення в одних галузях не давало гарантії покращення стосунків в інших, якщо це суперечило інтересам одного з голів держав. З одного боку, російські компанії не допустили приватизації енергетичних та металургійних активів. Їх могли купувати лише вітчизняні фінансово-промислові групи. З іншого боку, українська сторона зазнала невдачі у спробі укласти угоду про розподіл власності й активів СРСР за кордоном.[22] Безрезультатними залишилися й переговори про розмежування морської ділянки українсько-російського міждержавного кордону.

Водночас зріс вплив Росії на українську політику. Московський політичний істеблішмент бачив в українській опозиції переважно вороже налаштовану силу. Росія побоювалася, що опозиція в разі приходу до влади спробує ревізувати досягнення останніх років. Загострило становище й те, що Москва розглядала ситуацію в Україні напередодні президентських виборів восени 2004 р. за простою логікою гри з "нульовою сумою”. Якщо переможе проросійський кандидат, тоді процес зближення продовжуватиметься. Якщо переможе прозахідний кандидат, то вся зовнішня політика переорієнтується на Захід. У цьому була причина підтримки Кремлем проросійських політичних сил і політиків.[23]

Через дотеперішню персоналізацію двосторонніх стосунків слід було побоюватися, що реакцією Москви на неприйнятний для неї результат виборів стане різке погіршення стосунків. У її розпорядженні був цілий спектр можливостей: економічні санкції, підвищення і запровадження мита на українську продукцію, зниження імпортних квот або заборона українського імпорту через "недотримання стандартів” тощо. Проте у 2006–2008 рр. цього не відбулося. Конституційна реформа призвела до виникнення у 2006 р. нового центру влади, який отримав також повноваження для формування зовнішньополітичних рішень. Ним став Кабінет міністрів, який спочатку очолював Віктор Янукович, а з грудня 2007 р. — Юлія Тимошенко. Обидва використовували своє положення для того, щоб відмежуватися від односторонньої російської політики президента Віктора Ющенка і показати себе більш вигідними партнерами для Росії. В колах української влади загострився конфлікт за право визначати політику щодо Росії. Розділена українська влада виявилася нездатною сформувати єдину позицію та втілити у життя вже погоджені з російською стороною рішення. Це ускладнювало діалог. Фактично перелік питань звузився до врегулювання суперечностей навколо постачання і транзиту газу, умов перебування Чорноморського флоту в Україні та інерційного продовження окремих проектів з часів Кучми.

Криза у двосторонніх політичних відносинах посилилася через відверто недипломатичні звинувачення президента Медведєва на адресу Ющенка в “русофобській” політиці. В особі Ющенка російська правляча еліта вбачала символ її особистої поразки під час спроби схилити на свою користь результат виборів 2004 р. за допомогою втручання і фальсифікацій. Після обрання Віктора Януковича президентом тональність двосторонніх стосунків змінилася.

Економічно-торговельні відносини

Економічна складова відносин України та Росії є найбільш яскравим прикладом асиметричної залежності, яка використовується Москвою для утримання Києва у своїй орбіті. Застосування економічних важелів тиску розглядається російським керівництвом як найдієвіший спосіб реінтеграції пострадянського простору. Росія до 1995 р. була ринком для 60 % українського експорту та головним постачальником нафти і газу. Тобто, від Росії залежало формування левової частки доходів державного бюджету України.

Як свідчить поведінка Російської Федерації у постійних торговельних конфліктах з Україною (1996–1998, 2001–2002, 2006, 2008 рр.) та з іншими пострадянськими країнами, керівництво РФ готове йти на обмеження ввозу товарів, навіть якщо це шкодить власній економіці, громадянам або ж російським власникам українських заводів.[24] Протягом останніх дванадцяти років Київ пристосувався до цієї асиметрії, і можливості Росії диктувати Україні свої умови зменшилися. Протекціоністські заходи Москви (наприклад, запровадження у 1996 р. та 2001 р. 20 % ПДВ на весь український імпорт) змусили Україну шукати нових ринків збуту. Вона навчилася використовувати своє положення головного транзитера російської нафти і газу для захисту власних економічних інтересів. Українські виробники, які потрапили під дискримінаційні заходи з боку РФ, підвищили рівень сертифікації і стандартизації своєї продукції. Економічна залежність від Росії за роки незалежності постійно знижувалася. Хоча Росія залишається головним торговельним партнером України, її частка в загальному товарообігу порівняно з першими роками незалежності значно скоротилася. За даними Державного комітету статистики України, у 1994 р. 47,5 % зовнішнього товарообігу України припадало на Росію. У 2008 р. частка Росії зменшилася до 23,5 %. Експорт до Росії знизився з 37,4 % у 1994 р. до 23,5 % у 2008 р. Імпорт з Росії скоротився з 58,1 % до 22,7 %.[25] В абсолютних цифрах ситуація виглядає трохи інакше. Товарообіг між Україною і Росією протягом 1994–2001 рр. зменшився з 17,8 млрд. до 11,7 млрд. доларів США. Але згодом зріс до 17,7 млрд. у 2004 р., а потім майже подвоївся до 35,2 млрд. доларів у 2008 р. В 1994 р. Україна експортувала в Росію товарів на 5,9 млрд. доларів США; у 2008 р. їхня вартість становила 15,7 млрд. доларів. Імпрот зріс із 11,8 млрд. до 19,4 млрд. доларів. Всупереч тому, що російські лідери постійно звинувачували "помаранчеву владу” в антиросійській політиці, торгівля між двова країнами зростала швидшими темпами, ніж у часи "проросійського” президента Кучми.[26]

На момент розгортання світової фінансової кризи (серпень–вересень 2008 р.) Росія була зацікавлена отримувати сировину, продукцію та послуги з України, а не з інших країн. Насамперед це пояснювалося високими темпами економічного зростання. Часто українські товари були кращими у всіх відношеннях. Машинобудівні підприємства Російської Федерації почали відновлювати зв’язки з колишніми партнерами в Україні, що сприяло активізації експорту української продукції машинобудування.[27] У 2008 р. експорт продукції машинобудівної галузі зріс порівняно з 2004 р. на 5,7 млрд. дол. США. Велику роль у поглибленні економічних зв’язків відіграв і той чинник, що чимало українських підприємств контролювалися російськими фірмами.[28] Російські компанії експортували зі своїх українських підприємств в Росію товари та послуги й підвищували рентабельність власної продукції. Оскільки протягом останніх років російські підприємства купили багато українських, товарообіг зможе зростати й надалі, незважаючи на політичний клімат.

Росія все частіше надає Україні торгові преференції. Очевидно, що розрахунок робиться на інтенсивніше залучення української економіки до постачання сировини та напівфабрикатів, дешевої продукції агропромислового комплексу для задоволення попиту на російському ринку. З одного боку, це створює певний ризик консервації залежного стану української економіки. З іншого боку, Росія матиме серйозні перестороги для різкого розриву господарських коопераційних зв’язків з Україною через політичні мотиви.

Чи перетвориться Україна на сировинний придаток російської економіки, залежить не стільки від розвитку політичних чи торговельних відносин з Росією, скільки від того, чи вдасться Україні модернізувати свою промисловість, диверсифікувати її структуру та підвищити в такий спосіб свою конкурентоспроможність.

Енергетичні відносини

Українська енергосистема залишається великою мірою уламком єдиної радянської енергосистеми. Україна протягом усіх років незалежності була на 100 % залежна від постачання російського ядерного палива для реакторів власних АЕС, оскільки всі їхні блоки побудовано за радянськими проектами. 70 % потреби в газі Україна змушена імпортувати з Росії; 30 % вона покриває за рахунок внутрішнього видобутку. У 1999–2005 рр. Україна закуповувала значну частину імпортованого газу в Туркменистані. Згодом Москві вдалося відрізати Київ від прямих торговельних стосунків з Ашгабатом, і сьогодні Росія, як і в 1990х рр., знову стала єдиним постачальником газу в Україну.

За рахунок російського газу повністю покривається попит української важкої промисловості та понад 50 % потреб комунальних підприємств з виробництва тепла. Це робить Україну вкрай уразливою. В ухваленій у 2003 р. Енергетичній стратегії Росії безпосередньо вказується на значення експорту енергоносіїв не лише для економіки, але й для “позиції Росії в міжнародній спільноті”.[29] З іншого боку, через українську газотранспортну систему з підземними сховищами газу місткістю 31 млрд. м3 проходять 80 % російського газу, який постачається до Європи. Спроба призупинити постачання газу в Україну з метою тиску, як це сталося у січні 2009 р., може вдарити бумерангом і призвести до втрати Газпромом позицій на газовому ринку ЄС.

Спроби Росії відновити контроль над газотранспортною системою України та зменшити витрати на транзит почалися ще в 1994–1995 рр. Тоді Газпром вимагав передачі українських стратегічних підприємств і підземних сховищ газу в обмін на списання газових боргів.[30] У 2000, 2006 і, нарешті, у 2008-2009[31] рр. Росія звинуватила Україну в "незаконному відборі газу” та зменшила обсяги його постачання. Справжня мета цих акцій залишалася незмінною.

Через посередницьку компанію РосУкрЕнерго Росія постійно чинила тиск на Україну.[32] Фактично РУЕ ― під протекцією президента Ющенка та прем’єр-міністра Януковича ― протягом 2005–2007 рр. взяло під свій контроль внутрішній український ринок газу, що позбавило головну державну компанію Нафтогаз України доходів.[33] Наприкінці 2007 р. накопичені газові борги сягнули 1,5 млрд. доларів, затягування зі сплатою яких призвело до першої "газової війни” навесні 2008 р.

Після цього конфлікту уряд Юлії Тимошенко вирішив усунути РосУкрЕнерго із стосунків між Україною та Росією. Тому протягом 2008 р. борги не накопичувалися. Однак на початку 2009 р. спалахнув новий "газовий конфлікт”. Тиск Росії суттєво зріс, а українська влада так і не спромоглася сформувати єдину позицію на переговорах щодо ціни на газ.[34] В результаті Україна втратила можливість отримати трирічний перехідний період до того часу, коли Київ мав би платити — за вирахуванням коштів за транзит — таку саму ціну, що й європейські компанії.[35] Росія погодилася знизити ціну на 20 % лише на 2009 р. в обмін на збереження Україною тарифу на транзит газу її територією на рівні 2008 р. Однак внаслідок значного падіння економіки (16 % у 2009 р.) Україна виявилася неспроможною сплачувати за газ із внутрішніх ресурсів. Фактично 50 % річної вартості газу оплачено за рахунок державних золотовалютних резервів та позики МВФ, затвердженої в листопаді 2008 р. Це загрожує новим накопиченням боргів перед міжнародними позичальниками, в тому числі Росією. Саме такий борговий важіль Москва може використати для того, щоб вимагати контрольну частку в українській газотранспортній системі.

Схожу стратегію поглинання Росія проводила й щодо українських електроенергетичних мереж. Москву цікавили втрачені можливості експортувати дешеву електроенергію в Європу. Перша подібна спроба була у 2000 р., коли РАО ЄЕС Росії — на сьогодні ліквідований — пропонував об’єднати енергосистеми країн для експорту електроенергії в Європу. У 2003 р. голова РАО ЄЕС Анатолій Чубайс висловив ідею створення "ліберальної імперії” на теренах СРСР, зокрема, на основі об’єднання енергетичних комплексів колишніх республік. Чубайс пропонував українському керівництву приватизувати енергогенеруючі компанії та компанії-дистрибутори електроенергії та продати їх РАО ЄЕС. Так мав розпочатися процес реінтеграції. Проте з цього загалом взаємовигідного проекту нічого не вийшло, оскільки сторони не змогли домовитися про ціни та розподіл прибутків.

Українська політика в енергетичній сфері полягає у балансуванні між Росією та ЄС — постачальником та споживачами. Дотеперішні газові конфлікти показали, що заради українських інтересів ЄС не буде тиснути на Росію, аби та ратифікувала Енергетичну хартію.

Найбільші держави ЄС (Франція, Німеччина, Італія) та держави, які залишаються надзвичайно залежними від російського газу (Австрія, Словаччина, Болгарія та Латвія) блокують запропоновану Єврокомісією реформу газового сектору. Вона полягає у відокремленні магістральних газопроводів у окрему галузь, що створило б передумови для зниження цін на газ та усунення монопольних позицій великих енергокомпаній, а також обмеження доступу іноземних компаній до внутрішніх газових ринків. І це при тому, що мета ЄС ― досягти згоди з Росією про енергетичну безпеку ― видається примарною, адже Росія відмовляється відкривати доступ іншим країнам до власних нафтогазових родовищ і транзитних трубопроводів, які ведуть в Центральну Азію.

Зважаючи на неминуче зростання цін на газ до середньоєвропейського рівня, Україна буде намагатися зменшити залежність від Росії. Вона збільшить тарифи на транспортування і зберігання російського газу в підземних сховищах та допустить міжнародні енергетичні компанії. Вірогідно, що преференції надаватимуться тим компаніям, які виявлять готовність інвестувати в модернізацію і будівництво нових газопроводів та розширення підземних сховищ газу. Принципово це міг би бути й Газпром, позаяк модернізація інфраструктури відповідає довгостроковим інтересам Росії та ЄС. Нарешті, Україна за підтримки своїх партнерів у Центрально-Східній Європі буде займатися проектом постачання нафти і скрапленого газу з Азербайджану, Середньої Азії та Північної Африки.

Україна могла б краще захищати свої інтереси, якби політики найвищого рівня не піддавалися великій спокусі особистої вигоди від торгівлі газом. Діяльність на газовому ринку України компаній, які користувалися політичною протекцією президентів та прем’єр-міністрів обох країн, у 1997–1999 рр. та 2004–2008 рр. призводила до утворення мільярдних державних боргів. Це своєю чергою давало підстави Росії вкотре ставити питання про передачу під спільне управління ГТС в обмін на списання цих боргів. Нинішній кризовий стан української економіки може призвести до чергового витка нарощування газових боргів та висування нових російських претензій. Який шлях в цих умовах обере Україна — поступки Росії чи залучення ЄС, — залежить і від схильності нового президента довіряти та співпрацювати з однією зі сторін.

Гуманітарні відносини

Ставлення до історичної спадщини та історичної політики ― найбільш конфліктна сфера українсько-російських стосунків. Російська еліта має комплекс стосовно України, схожий з тим, що був притаманний Польщі аж до Другої світової війни. Він полягає у тому, що Україна як цілісне територіально-політичне утворення сформувалася великою мірою в рамках Російської імперії, а потім Радянського Союзу. На думку багатьох росіян, примітивна українська культура розвивалася лише завдяки запозиченню від більш розвинутої і глобальнішої, пов’язаної з Європою російської культури. При цьому ігнорується, що на початках Російської імперії саме українська культура була провідником європейських ідей. Як вважають у Москві, з розривом ментальних зв’язків з російською культурою, українська культура втратить життєздатність і буде повністю "вестернізована” — полонізована чи американізована. Вона перестане бути власне "українською”. Через це й сама російська культура опиниться більш вразливою до "вестернізації”. Щоб не втратити самобутність, українська та російська культури мають зберігати й поглиблювати свою взаємозалежність.

Історично зумовлена поширеність російської мови в Україні розглядається як один із доказів локальності, похідності та залежності української ідентичності від російської. Політично обумовлена русифікація не була б такою успішною без сталінських репресій проти української інтелігенції, втрат серед українського населення внаслідок голодомору 1932–33 рр., Другої світової війни та примусових депортацій. Українська мова, починаючи від 1991 р., розширює свою присутність у життєвому просторі українців — незважаючи на слабку підтримку з боку держави, поширеність російської поп-культури, преси, телевізійної продукції та книжок. Російська сторона відкрито інтерпретує поширення української мови в Україні як результат "насильницької українізації”, тоді як домінування російської мови в різних суспільних сферах розглядається як "природний стан речей”. Вона підтримує політичні ініціативи щодо надання російській мові статусу державної.[36]

Твердження про особливий статус російської мови є аргументом для того, щоб обґрунтувати відродження особливого пострадянського ментального простору — “русского мира”, заснованого на цінностях російської культури, слов’янофільства і православ’я. Російській православній церкві відводиться у цьому центральна роль. Патріарх Кирил, зокрема, заявив:

Ядром російського світу сьогодні є Росія, Україна, Білорусь, і святий преподобний Лаврентій Чернігівський висловив цю ідею у відомій фразі: “Росія, Україна, Білорусь — це і є свята Русь”. Саме це розуміння російського світу закладено в сучасній назві нашої Церкви. Церква називається російською не за етнічною ознакою. Ця назва вказує на те, що Російська Православна Церква виконує пастирську місію серед народів, що приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності або, принаймні, як її вагому частину.[37]

Української влада протягом 2005–2009 рр. інтенсивно намагалася зміцнити україноцентричний погляд на історію та підтримувати українську мову і культуру. Росія вбачає у цьому загрозу для проекту відновлення єдності на пострадянському просторі. Для російської влади ці підстави здаються легітимними для втручання у внутрішні справи України.

Якими є факти? Під час останнього перепису 2001 р. 77,8 % опитаних вважали себе українцями. Під час перепису 1989 р. таких було лише 72,7 %. Частка осіб, які вважають себе росіянами, зменшилася з 22 до 17 %. Водночас 29,6 % опитаних у 2001 р. сказали, що вважають своєю рідною мовою російську. За часів незалежності процес русифікації зупинено. У 1990 р. лише 45 % учнів навчалися українською мовою, а у вищій освіті 90 % предметів викладалися російською. У 2008–2009 рр. 17,6 % учнів навчалися російською мовою, а загалом вивчали російську мову майже 47 % учнів. У вузах відсоток тих, хто навчався російською мовою, становив близько 14 %.[38] У сфері освіти поступові зміни здійснювалися з метою надання можливості україномовній більшості реалізувати своє право на освіту рідною мовою.

У сфері мас-медіа та культури ситуація більш проблематична. Станом на червень 2009 р. 42 % накладу книжок виходило російською мовою, як і 2/3 накладів газет.[39] На українському телебаченні у прайм-тайм домінує телепродукція російського виробництва. Її частка навіть дещо вища, ніж у 1990х рр. Виняток становлять лише політично-інформаційні програми. Незважаючи на поширення російської мови, абсолютна більшість українців не бачить проблеми у білінгвізмі. Російськомовні громадяни не зазнають жодної дискримінації.

Численні дослідження показують, що відкритість до двомовності в українському суспільстві зростає.[40] З одного боку, на побутовому рівні підвищується частка тих, хто спілкується і російською, і українською. При цьому більш відкритими до використання іншої мови є саме україномовні громадяни. З іншого боку, більшість громадян України вважає рідною саме українську мову, хоч значна частка (21,5 %) залежно від обставин спілкується в родинному колі і українською, і російською.[41] Для громадян, які визнають українську мову рідною, вона є ознакою належності до національної спільноти. Для переважно російськомовних їхня рідна мова — це мова, якою вони думають і можуть вільно спілкуватися. Україномовні громадяни розглядають мову як ядро національної ідентичності. Російськомовні розглядають її крізь призму дотримання державою їхніх прав, як-от права на свободу слова та переконань. Вибір мови спілкування не впливає на ідентифікацію опитаних як громадян України.

Історичні теми знову й знову породжують гострі суперечки між Україною та Росією. Їхній перелік починається від питання, чи був голодомор 1932–33 рр. геноцидом проти українського народу,[42] стосується реабілітації учасників визвольного руху в лавах ОУН-УПА у роки Другої світової війни[43] і тягнеться аж до прагнення відновити єдність українського православ’я та створити єдину помісну українську православну церкву, незалежну від Московського патріархату.[44] В ООН, ЮНЕСКО та Парламентській асамблеї Ради Європи Росія чинить спротив визнанню голодомору геноцидом. Президент Дмитро Медведєв у травні 2009 р. створив спеціальну комісію при президентові Росії для боротьби з “фальсифікаторами історії”. Ще раніше фракція "Єдиної Росії” внесла в Державну Думу законопроект “Про запобігання реабілітації нацизму, нацистських злочинців та їхніх поплічників у нових незалежних державах на території колишнього СРСР”. Він передбачає жорсткі санкції проти осіб, організацій та держав, які будуть визнані винними у — нечітко сформульованому — злочині “реабілітації”.[45] Ця діяльність спрямована й проти України.[46]

За допомогою таких ініціатив Росія намагається реанімувати радянську історичну пам’ять в Україні, Молдові та Білорусі. Всередині країни вони мають забезпечити ідеологічну основу авторитарному режимові.[47] Російська влада розглядає два шляхи для досягнення домінування в сусідніх країнах. Перший шлях передбачає підтримку проектів, які посилюватимуть внутрішні конфлікти або дробитимуть прихильників національної окремішності. У такому середовищі прихильники реінтеграції могли б перемогти. Прихильникам незалежності не треба докладати особливих зусиль, щоб витіснити такі сили на маргінес і оголосити їх “п'ятою колоною” — з усіма наслідками для ефективності та сприйняття російської політики в Україні. Другим шляхом є підтримка проектів, які розвиватимуть мовну і культурну спорідненість обох суспільств. З часом унітарні держави під тиском демократичних вимог ”знизу” перейдуть до федералізму. Кількість проросійських “суб'єктів федерації” дасть змогу скеровувати федеральну політику в сприятливому для Кремля напрямку.

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах Росія могла б спробувати реалізувати такий сценарій. Але у цьому випадку Янукович може виявитися таким собі “другим виданням” Кучми, який, як відомо, був обраний на проросійських гаслах, але згодом проголосив курс на ЄС і навіть НАТО. Саме Кучма вразив російську еліту написаною російською мовою книгою під характерною назвою “Україна — не Росія”.[48] Українські політичні та бізнес-еліти показали, що попри часто застосовувану (особливо під час виборів) проросійську риторику, вони не зацікавлені ані в розколі країни, ані в поверненні під патронат Москви.

Післямова

Майже через два десятиліття після "розлучення" Україна та Росія продовжують по-різному дивитися на можливості та ризики взаємних відносин. Росія досі не відмовилася від наміру обмежити український суверенітет у військовій, політичній, економічній, енергетичній і навіть гуманітарній сферах. Навпаки, рішучість встановити певний контроль над Україною зросла разом із внутрішньою політичною та економічною консолідацією російського режиму. Кремль сьогодні намагається обмежити не лише здатність України розвивати відносини з альтернативними центрами в Європі та світі, але й можливість самостійно обирати напрямок внутрішнього політичного й економічного розвитку. Зокрема, зближення США з Росією Кремль тлумачить як готовність Заходу пожертвувати своєю підтримкою “помаранчевого проекту” в обмін на співпрацю з Росією у більш глобальних питаннях.

Українські еліти з першого дня незалежності чудово розуміли прагнення Росії зберегти свій вплив. Тому в інтересах свого виживання Київ проводив політику балансування між Росією та Заходом, просуваючись поступово до Європи. Це мало створити нормальні зовнішні умови для внутрішнього розвитку і зміцнення зовнішньополітичних позицій. Проте політика балансування зі стратегічного курсу держави щораз більше перетворювалася на інструмент задоволення інтересів невеликої кількості політичних діячів, лояльних партій та великих бізнес-груп.

Внаслідок конституційної реформи 2004 р. в Україні зник єдиний центр формування зовнішньої політики. Її послідовність і злагодженість відтоді залежать від рівня співпраці парламенту, президента та уряду. Постійні політичні конфлікти, виборчі кампанії та інституційна слабкість влади призвели до фрагментації політики України стосовно Росії. Кожен більш-менш впливовий політик намагається привернути до себе увагу Кремля, провокуючи його реакцію (позитивну чи негативну), і здобути на цьому прихильність виборців. З одного боку, це — відкрите запрошення Росії до ще більшого втручання у внутрішні справи. З іншого боку, популізм в українській політиці переважає над конкретними кроками. Це парадоксальним чином перешкоджає Росії реалізувати свої прагматичні інтереси.

Обрання Януковича навряд чи змінить ситуацію, якщо тільки новий президент не знайде спосіб створити працюючу парламентську більшість та міцний коаліційний уряд. Тоді Росії доведеться мати справу з консолідованою українською владою, яка не дозволить повторити "газові війни” чи інші конфлікти, що підривали би безпеку в регіоні.

Якщо ж політичний конфлікт між президентом і урядом в Україні триватиме ― Росія відчуватиме спокусу втягувати у сферу свого впливу окремі українські регіони, щоб у подальшому повернути до себе решту країни.

 

Петро Бурковський (нар. 1981 р.), політолог, Інститут стратегічних досліджень, Київ

Олексій Гарань (нар. 1959 р.), проф., д-р, політолог, історик, Києво-Могилянська академія, Київ

 

[1] Arkady Moshes, Bertil Nygren (Eds.). A Slavic Triangle? Present and Future Relations Between Russia, Ukraine and Belarus. Stockholm, 2002.

[2] Nicolas Hayoz, Andrej Lushnycky (Eds.). Ukraine at a crossroads. Bern, 2005, с. 167–194.

[3] Sherman W Garnett. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging Security Environment of Central and Eastern Europe. Washington, D.C., 1997, с. 145 і наст.

[4] На початок 1992 р. Збройні Сили України налічували 800 тис. осіб, а також 30 % танків та БМП і 25 % авіації всієї Радянської армії, що знаходилася в європейській частині СРСР.

Найважливішими для нової держави були стратегічні наступальні озброєння: 176 міжконтинентальних балістичних ракет з 1.180 ядерними боєголовками та 89 стратегічних бомбардувальників. Чорноморський флот розташовувався в Севастополі, а елементи раннього сповіщення про ракетний напад — РЛС — в Закарпатті та Криму. Нарешті, в Україні знаходилися стратегічно важливі заводи військово-промислового комплексу. До питання про ВПК див.: Valentin Badrak. Exportorientiert: Der Rüstungskomplex, die Politik und der Markt // Osteuropa, 2–4/2010, с. 287–299.

[5] Постанова Верховної Ради України. "Про Воєнну доктрину України”, 19.10.1993, № 3529-XII,

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3529-12&check=Z6uMfmSaRbiBN7SMZiSV5b3PHI49ss80msh8Ie6.

[6] Борис Ельцин. Черноморский флот был, есть и будет российским // Известия, 11.01.1992.

[7] Зокрема, у травні 1992 р. Верховна Рада РФ ухвалила постанову про скасування рішення Президії Верховної Ради СРСР від 1954 р. про передачу Криму Україні. У грудні 1992 Збори народних депутатів РФ взяли під сумнів законність знаходження Севастополя як бази Чорноморського флоту у складі України. Ситуація навколо Криму загострилася, коли 9 липня 1993 р. Верховна Рада РФ у постанові "Про статус міста Севастополя” визначала його як спеціальну адміністративну одиницю РФ. Наприкінці липня 1993 р. Рада Безпеки ООН на прохання України внесла до порядку денного питання приналежності Севастополя до України і підтримала суверенітет України над містом.

[8] М. Савченко. Анатомія неоголошеної війни. Київ, 1997.

[9] Леонід Кучма. После Майдана. Київ, 2007, с. 105.

[10] Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України; Угода про параметри поділу ЧФ; Угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом ЧФ та перебуванням ЧФ РФ на території України. Український парламент ратифікував угоди 24 березня 1999 р.

[11] Дзеркало тижня, № 46, 28.11-4.12.2009, www.dt.ua/1000/1550/67886.

[12] Міністерство оборони України. Біла книга 2005. Оборонна політика України. Київ, 2006, с. 10, http://www.mil.gov.ua/files/white_book_uk2005.pdf.

[13] Концепция внешней политики Российской Федерации, 12.7.2008,

http://www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml

[14] Bucharest Summit Declaration, www.nato.int/cps/en/natolive/official_texts_8443.htm.

[15] У 2009 р. Державна дума РФ внесла зміни до закону "Про оборону”. Тепер він надає президентові можливість застосування збройних сил за кордоном для відбиття нападу на російські війська, дислоковані за межами території Росії або для захисту громадян РФ за кордоном. Ці положення первісно диктуються бажанням Росії втримати контроль над двома псевдодержавами на Кавказі. Але їхню логіку можна застосувати й у Криму; вони становлять потенційну небезпеку для України.

[16] За Конституцією України, рішення про визнання нових держав може ухвалити лише президент. Жоден український президент на це не піде, адже територіальна цілісність є основою зовнішньої політики України. Через це позиція Партії регіонів є показовою. Див.: Oleksiy Haran, Petro Burkovsky. War in Georgia and the “Russian Card” in Ukrainian Politics. Washington, D.C., 2008 [= PONARS Eurasia Policy Memo No. 50], http://ceres.georgetown.edu/esp/ponarsmemos/page/63312.html.

[17] Стратегический курс России с государствами — участниками Содружества Независимых Государств. Указ Президента РФ от 14 сентября 1995 г. № 940.

[18] Перше засідання відбулося ще до підписання договору у березні 1996 р. Угоду про створення комісії підписано 16.01.1996.

[19] У другій половині 1990х рр. роль такого центру з розробки рішень відігравала група заступника секретаря РНБОУ Олександра Разумкова. З його подачі створено Стратегічну групу з питань українсько-російських відносин при Президентах України та Росії, однак вона працювала недовго. Після президентських виборів за право формувати позицію стосовно Росії в 2005 р. змагалися секретар РНБОУ Петро Порошенко, державний секретар (керівник секретаріату президента) Олександр Зінченко та міністр закордонних справ Борис Тарасюк. У 2008 р. президент Ющенко знову створив Міжвідомчу стратегічну групу з українсько-російських відносин, яку очолила секретар РНБОУ Раїса Богатирьова, та призначив посла України в Росії спеціальним представником України з розвитку українсько-російських відносин. Проте внаслідок несприйняття політики українського президента російською верхівкою діалог у 2005–2010 рр. практично припинився.

[20] Це стосується створення газотранспортного консорціуму (2002), проведення Року Росії в Україні (2002), створення Єдиного економічного простору (2003), укладення договорів про державний кордон між Україною і Росією (2003), про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (2003). Під контролем Президентів України і Росії підписано міжурядовий Протокол про основи співробітництва в газовій сфері (2004) та угоди про використання нафтопроводу Одеса–Броди (2004).

[21] Колишній охоронець президента записав розмову Кучми з провідними урядовцями. Вона давала змогу припустити, що президент знав про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Детальну інформацію про цей випадок подає звіт Парламентської Асамблеї Ради Європи "Investigation of crimes allegedly committed by high officials during the Kuchma rule in Ukraine — the Gongadze case as an emblematic example“. Doc. 11686, 11.7.2008,

http://assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/WorkingDocs/Doc08/EDOC11686.htm.

[22] За Кучми Україна претендувала на 17 % закордонної власності СРСР, проте згоди так ніколи й не досягнуто. Див.: Кучма. После Майдана [виноска 10], с. 46.

[23] Oleksiy Haran, Petro Burkovsky. A New President for Ukraine: A Democratic Choice in the CIS? Washington, D.C., 2004 [= PONARS Policy Memo 354], с. 3–4.

[24] Подовження в 2006 р. терміну дії мита на українські металеві прутки спричинило зростання цін у будівельному секторі Російської Федерації. А після заборони імпорту українських сирів ціни в Росії зросли в середньому на 10–15 %.

[25] Державний комітет статистики України, www.ukrstat.gov.ua.

[26] Державний комітет статистики України, www.ukrstat.gov.ua.

[27] Ю. Г. Рубан (ред.). Україна в 2005–2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку. Київ, с. 297.

[28] Російські компанії контролюють 40 % нафтопереробної промисловості, 100 % алюмінієвої промисловості, 60 % суднобудування та 60 % ринку мобільного зв’язку (після злиття активів Теленору й Альфа-груп). Частка російського капіталу в статутному капіталі банків складала у 2008 р. близько 17,4 %. Див.: Російський бізнес в Україні: на правах господаря,

http://www.epravda.com.ua/publications/4a938c30cd49c/.

[29] Распоряжение Правительства Российской Федерации от 28 августа 2003 г. № 1234-р. Энергетическая стратегия России на период до 2020 года, с. 51.

[30] Президент Кучма висловлювався за передачу Газпрому акцій низки підприємств зі збереженням контрольних пакетів за державою. У березні 1995 р. між урядами Росії та України досягнуто домовленості щодо погашення українського боргу за газ. Передбачалося створення українсько-російського спільного підприємства, якому передавалися б українські газосховища (Богородчанське та Більче-Волинсько-Угорське). В середині вересня 1995 р. Верховна Рада відхилила створення підприємства та приватизацію газотранспортних магістралей та газосховищ.

[31] Oleksiy Haran. “Gas wars”: what happened between Russia and Ukraine in the winters of 2006 and 2009? // Ukraine in Europe: Questions and Answers. Kyiv, 2009, с. 45-47, www.spa.ukma.kiev.ua/pdfs/ukr_eur_Layout%201.pdf. — Петр Бурковский. Россия и Украина приближаются к развязке. О реальных интересах сторон, 16.01.2009,

http://www.chaskor.ru/article/rossiya_i_ukraina_priblizhayutsya_k_razvyazke

[32] 50 % заснованого у Швейцарії РосУкрЕнерго належало Газпрому, ще 50 % — українському бізнесмену Дмитру Фірташу.

[33] Інакше інтерпретує ці факти Сімон Пірані: Simon Pirani. Am Tropf: Die Ukraine, Russland und das Erdgas // Osteuropa, 2–4/2010, с. 237–255.

[34] Jeronim Perović. Farce ums Gas. Russland, die Ukraine und die EU-Energiepolitik // Osteuropa, 1/2009, с. 19–35.

[35] Такий перехідний період передбачався міжурядовим Меморандумом про співробітництво в газовій сфері, підписаним прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко і прем’єр-міністром РФ Володимиром Путіним 2.10.2008. Текст Меморандуму див.: www.pravda.com.ua/articles/4b1aa19ab08f5.

[36] У вересні 2003 р. перший заступник міністра закордонних справ РФ Елеонора Митрофанова заявила, що Росія має намір домагатися, щоб на пострадянському просторі російська мова отримала статус офіційної. До мовного питання див. також статті: Volodymyr Kulyk. Gespaltene Zungen: Sprache und Sprachenpolitik in der Ukraine // Osteuropa, 2–4/2010, с. 391–401. — Zaur Gasimov. Mova und Jazyk: Die Sprachendebatte in der Ukraine // Osteuropa, 2–4/2010, с. 403–411.

[37] Патріарх Кирил на урочистому відкритті III асамблеї Русского мира, 3.11.2009, www.patriarchia.ru/db/text/928446.html.

[38] Дзеркало тижня, № 30, 15.8.2009, www.zn.ua/3000/3050/66878/. — Oleksiy Haran. Is the Russian language under threat // Ukraine in Europe… [виноска 31], с. 15–16.

[39] Там само.

[40] Аналітична записка. Задоволеність мовних потреб громадян, мовна самоідентифікація громадян України. Національний інститут стратегічних досліджень, 2009, http://www.niss.gov.ua/Monitor/November09/10.htm

[41] Там само.

[42] Термін “український народ” означає тут не етнічних українців, а українських громадян, які загинули чи зазнали лиха під час голодомору.

[43] Wilfried Jilge. Nationalukrainischer Befreiungskampf. Die Umwertung des Zweiten Weltkriegs in der Ukraine // Geschichtspolitik und Gegenerinnerung. Krieg, Gewalt und Trauma im Osten Europas. Berlin, 2008 [= Osteuropa, 6/2008], с. 167–186. — Ще 16 липня 2002 р. російське Міністерство закордонних справ протестувало проти спроби реабілітації вояків Української повстанської армії (УПА). Міністр закордонних справ Зленко відповів, що реабілітація є внутрішньою справою України.

[44] Haran. Ukraine in Europe… [виноска 31], с. 36–40. — Gerhard Simon. Die Kirchen der byzantinischen Tradition in der Ukraine // G2W, с. 24–27.

[45] Текст законопроекту опубліковано на www.regnum.ru/news/1153517.html.

[46] Russland kämpft. Gesetz und Kommission gegen Geschichtsfälscher // Der Hitler-Stalin-Pakt. Der Krieg und die europäische Erinnerung. Berlin, 2009 [= Osteuropa, 7–8/2009], с. 273–275.

[47] Gatis Pelnens (Ed.). The ‘Humanitarian Dimension’ of Russian Foreign Policy in the C.I.S. and the Baltic States. Riga, 2009, http://spa.ukma.kiev.ua/pdfs/Research_2009_new.pdf.

[48] Леонид Кучма. Украина — не Россия. – Москва, 2003.