Міфи і факти
Україна і НАТО
Аннотация
Амбіції України щодо членства в НАТО пов’язані з численними міфами. Їх творять противники Альянсу, їм вірять противники розширення Альянсу на схід. Насправді українській політиці щодо НАТО притаманна послідовність, а не зміна курсів; Київ сам прагне членства, а не втягується в Альянс Сполученими Штатами; вступ не спрямований проти Росії, а служить українським інтересам. Україні потрібен не референдум про НАТО, а краща роз’яснювальна робота про те, чим насправді є Альянс.
(Спецвыпуск, С. 167–178)
Полный текст
Відносини з НАТО — це ідеальний індикатор зовнішньої політики незалежної України. Вони демонструють, наскільки її еліти здатні приймати незалежні рішення та до якої міри вони є вразливими до зовнішнього впливу і внутрішніх електоральних викликів. Слово “НАТО” є символом політичної відваги, притаманної далеко не кожному українському політику. Але це також ілюстрація політичної слабкості. Ніхто з українських політиків не зміг втихомирити власні політичні амбіції заради просування України в євроатлантичні структури. Крім того, НАТО є показником, наскільки Росія готова сприйняти незалежну Україну майже через 20 років після розпаду Радянського Союзу. Зрештою, політика НАТО щодо України свідчить про те, чи існує єдність серед членів Альянсу, і наскільки він є вразливим до зовнішніх чинників.
Аби зрозуміти, що насправді означає інтеграція України до НАТО, необхідно позбутися кількох некоректних уявлень, які поширюють опоненти євроатлантичної інтеграції України. Насамперед це так званий “форсований курс на інтеграцію” України до НАТО. У деяких країнах Західної Європи прийнято вважати, що ініціатором членства України в Північно-Атлантичному Альянсі був особисто президент Віктор Ющенко.
Насправді ж інтегруватись до НАТО Україна розпочала задовго до президентства Ющенка. Так само неправильним є широко розповсюджена думка, що Україна є жертвою американського імперіалізму. Київ сам прагне вступу до НАТО, яке не надто широко відчиняє двері, як це часто стверджують. Неправдою є і те, що бажання України вступити в НАТО спрямоване проти Росії. Насправді йдеться про символічне і безпекове закріплення певної суспільної моделі.
Не зміна курсу, а неперервність
Україна була першопрохідцем до НАТО серед пострадянських держав. Перші контакти відбулися ще в 1991 р. У січні 1992 р. представник України взяв участь у засіданні Групи високого рівня, що займалася питаннями ядерної зброї. Того ж року до Києва завітав тодішній генеральний секретар Альянсу Манфред Вернер. Вже у 1994 р. Україна взяла участь у натівській програмі Партнерство заради миру. У 1997 р. вона відкрила свою місію при Альянсі, а наступник Вернера Хав’єр Солана урочисто відкрив Центр інформації та документації НАТО в Києві. Щоправда, на той момент багато українських чиновників чітко розмежовували співробітництво з НАТО та членство України в ньому.
Проте навіть без офіційних амбіцій на вступ Україна ще в середині 1990‑х рр. отримала деякі дивіденди від спілкування з НАТО. Коли Державна Дума Росії у 1996 р. взяла під сумнів приналежність Севастополя до України, Київ заручився підтримкою Ради північноатлантичного партнерства та співробітництва.[1] Через рік на Мадридському саміті НАТО не лише запрошено до Альянсу три перші країни колишнього Варшавського блоку, але й підписано Хартію про партнерство між НАТО та Україною, що підвищило рівень співробітництва Києва з Брюсселем. Очікування цих подій стало додатковим стимулом для Росії, аби вона напередодні саміту в травні 1997 р. підписала з Україною базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство та визнала в такий спосіб територіальну цілісність України.
Наступний крок у напрямку до НАТО Україна зробила в 2002 р., після того як терористичні акти 11 вересня 2001 р. призвели до зближення між Москвою та Вашигтоном. Рада національної безпеки та оборони прийняла рішення розпочати процес, кінцевою метою якого стало б членство України в НАТО. Саме на той момент зафіксовано найвищий рівень підтримки вступу України в Альянс серед українського населення — на рівні 32 %. Всемогутність президента Кучми зробила тут добру справу. Українські політичні еліти солідарно підтримали проект євроатлантичної інтеграції України, а Верховна Рада у 2003 р. прийняла закон “Про основи національної безпеки”, в якому інтеграція України в НАТО включно з отриманням повноправного членства оголошується ключовим завданням зовнішньої політики.
А ще через рік у найвищих кабінетах української столиці вже обговорювали отримання Україною на Стамбульському саміті Альянсу 2004 р. запрошення до виконання фінального документу на шляху до інтеграції в НАТО — Плану дій щодо членства.
Нагадую: це було 2004 р. за президента Кучми, а не 2008 р. за президента Ющенка. Сполучені Штати, незважаючи на авторитарний стиль правління Кучми, були не проти винагородити Україну таким подарунком, оскільки той погодився надіслати чималий військовий контингент до Іраку. Проте США хотіли дочекатися перебігу президентських виборів в Україні. Леонід Кучма відчув себе ображеним і скористався відмовою Альянсу як приводом, щоб — після розмови з тодішнім президентом Росії Путіним — викреслити з військової доктрини тезу про інтеграцію України до НАТО.
Після Помаранчевої революції багато людей сподівалися на швидке зближення України із Заходом, першим етапом якого мало стати саме членство України в НАТО. При цьому Віктор Ющенко у своїй передвиборчій кампанії на президентських виборах, фальшування яких призвело до революції, жодним словом не обмовився, що має на меті привести Україну до НАТО.
Піднесення було настільки великим, що ті, хто наприкінці 2004 р. говорив про можливий вступ до НАТО в 2008 р., вважалися надто обережними.[2] Цю дату називав не лише тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль. Її визначено й у Стратегії економічного та соціального розвитку України Віктора Януковича, який програв президентські вибори.
Таке велике значення, яке надавали саме 2008 р., пояснюється тим, що багато хто боявся — політичні тенденції в Росії зроблять пізніший вступ неможливим. Страх перед радикалізацією російських еліт є однією причин того, що Київ напередодні Бухарестського саміту НАТО 2008 р. так наполегливо намагався отримати отримати План дій щодо членства (Membership Action Plan). Насправді Україна знаходилася за крок від нього ще в 2004 р., а у 2006 р. — лише за півкроку. Але тоді Янукович став прем’єр-міністром і заявив у Брюсселі, що український народ ще не готовий до НАТО. Є деякі підстави припускати, що це робилося насамперед з тактичних причин.[3]
Для західної аудиторії Янукович наприкінці 2006 р. в інтерв’ю німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung заявив: “Україна не змінила своєї орієнтації. Як і раніше, нашою стратегічною ціллю є входження в євроатлантичний простір”. На уточнююче запитання, чи йдеться про “членство” в НАТО, він ствердно додав: “Так. Цю мету ніхто змінювати не хоче”.[4]
Усе це свідчить, що про жодний “форсований вступ” України до НАТО, про який говорять в Росії та повторюють у деяких європейських столицях, не може бути й мови. Всупереч розповсюдженим твердженням, президент Ющенко лише продовжив курс, який розпочав його попередник Кучма.
Не американський імперіалізм, а власна ініціатива
Інший міф, яким люблять оперувати російські політики та їхні вірні прихильники в України та країнах Заходу — так зване “втягування” України в НАТО. Серед тих, хто начебто “втягує”, є насамперед Сполучені Штати. Насправді Україна сама прагне вступити до НАТО, а двері для неї навіть у Вашинґтоні не тримають відчиненими навстіж.
Україна — єдина держава, яка не є членом НАТО, однак бере участь у всіх без винятку операціях Альянсу, включаючи Афганістан. Її внесок у військові операції НАТО більший, ніж внесок доброї частини нинішніх членів Альянсу. Проте реакція НАТО залишається стриманою. Не виключено, що Україна значно далі просунулася б на шляху до Альянсу, якби в 2002 р. у США не з’явилося жорстке несприйняття Леоніда Кучми, спричиненого так званим “кольчужним скандалом” — Вашингтон підозрював, що український президент дозволив продаж Іраку радарної установки Кольчуга. Саме Сполучені Штати стали ініціаторами одного з найбільш принизливих випадків в історії української зовнішньої політики: задля того, аби Джордж Буш не сидів поруч з Леонідом Кучмою, організатори саміту НАТО в Празі 2002 р. при розташуванні учасників за столом замінили англійський алфавіт, за яким Україна та Сполучені Штати фігурують поруч, на французький. А коли напередодні Бухарестського саміту НАТО в 2008 р. постало питання надання Україні Плану дій щодо членства, адміністрація Буша не доклала достатніх зусиль, щоб переконати європейських партнерів проголосувати за цю пропозицію.
Не проти Росії, а для України
У Західній Європі багато хто вважає, що українські прихильники членства в НАТО мають лише одну мотивацію — “захиститися від російських танків”. Насправді такою аргументацією керується лише незначна кількість прихильників НАТО. Для того, аби зрозуміти, що євроатлантична інтеграція України не має антиросійського характеру, достатньо співставити дві цифри. За членство України в НАТО виступає приблизно 30 % населення; водночас, за різними опитуваннями, до Росії прихильно ставляться до 93 % українців.
На переговорах між НАТО та Україною Росія ніколи навіть гіпотетично не згадувалася як можливий супротивник України.[5] Крім цього, чимало прихильників членства України в НАТО не виключають членство в Альянсі і Росії — за умови, що вона замість “суверенної демократії” будуватиме демократію справжню.
Підтримуючи членство України в НАТО, українці передусім роблять певний цивілізаційний вибір — на користь європейської моделі розвитку держави, а не 5‑ї статті Вашингтонського договору НАТО. Насамперед тому, що умови вступу до Північно-Атлантичного Альянсу є значно менш жорсткими, ніж до Євросоюзу. Багато українців вбачають у вступі в НАТО єдину можливість, за допомогою якої Україна змогла би переміститися в зовсім іншу систему геополітичних координат. А водночас допомогла б раз і назавжди зрозуміти Росії, що час реанімації імперії у будь-якому її вигляді безслідно минув. Адже поки в Москві будуть плекати надії, що новий пострадянський союз під її чітким керівництвом можливий, доти ситуація в цьому регіоні залишатиметься напруженою, а сама Росія — непередбачуваною і навіть небезпечною.
Твердження про те, що амбіції України інтегруватися до НАТО є найбільшим збудником російської агресивності, ― невірне. Найнижчої точки українсько-російські стосунки досягли не за часів Віктора Ющенка, коли ривок у бік НАТО виглядав найбільш реальним, а за президентства Леоніда Кучми. У 2003 р. Росія та Україна опинилися на межі військового конфлікту через суперечку довкола острова Коса Тузла. Досвід країн Центрально-Східної Європи підтверджує: Росія йшла на загострення відносин з Польщею, Чехією чи Угорщиною до їхнього вступу в НАТО, але ніколи — після. Стосунки між Росією та країнами Балтії після вступу останніх до Альянсу теж покращилися.
Якщо вважати вибір України на користь НАТО антиросійським, то тоді, вочевидь, слід вважати так само антиросійським і вибір України на користь інтеграції до Європейського Союзу. Адже НАТО та Європейський Союз для більшості українських симпатиків Альянсу є двома сторонами однієї медалі. Навіть ті, хто вважає, що схему для країн Центрально-Східної Європи “в Євросоюз через НАТО” не можна застосувати до України, погоджуються: членство в НАТО дасть змогу подолати існуючі у країнах-скептиках психологічні бар’єри, які стоять на заваді до вступу України в ЄС. Адже членство у НАТО сигналізує: “Вони — свої”. Після повернення Франції у військову структуру Альянсу більшість європейських країн є повноправними членами обох організацій. Тому вступ України в НАТО допоміг би зрозуміти їхню логіку прийняття рішень і запозичити у них досвід урядування.
У багатьох країнах Європейського Союзу відхиляють поєднання двох процесів — інтеграції в ЄС і НАТО. Але якраз там і визнали їх взаємозв’язок перед Бухарестським самітом НАТО, заявляючи, що Україні потрібно “якомога менше НАТО, і якомога більше Євросоюзу”.[6] Таку формулу в українській столиці сприймають з певним скепсисом, тому що розуміють: реальна (а не віртуальна) інтеграція України в ЄС ― набагато більший виклик для Росії, аніж інтеграція України до НАТО. Москва робить вигляд, що євросоюзівський вибір Києва її зовсім не лякає лише тому, що чудово розуміє — членство України в ЄС є сьогодні чимось абсолютно ілюзорним. Україна вже мала аналогічну ситуацію — за часів Кучми Росія особливо не протестувала проти намірів Києва вступити до НАТО, бо розуміла, що за цього президента Україна не має шансів туди потрапити.
Крім того, українські прихильники членства в НАТО розглядають програми, які надає Альянс у вигляді Плану дій щодо членства чи Річної національної програми як інструменти для модернізації країни. Оскільки український бюрократичний апарат страшенно неповороткий ― жорсткий зовнішній моніторинг узгоджених реформ є надзвичайно важливим.[7] Саме тому відмову в ПДЧ багато українських прихильників НАТО сприйняли як відмову підтримати реформи в Україні.
Звісно, міркування безпеки також мають значення. У Києві не вважають НАТО ідеальним союзом. Але кращої системи колективної безпеки на сьогодні не існує. В Україні це добре знають. Київ неодноразово мав змогу приєднатися до створеної Росією Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Але там Москва приймає рішення фактично одноосібно. Вже це відклякує. Чому багато країн хочуть вступити в НАТО і практично ніхто не рветься в ОДКБ? Навіть найвірніший союзник Москви — Білорусь — дотепер противилася будь-якому поглибленню інтеграційних процесів всередині об'єднання.
Не голосування, а інформація
Однією з найбільших перешкод інтеграції України до НАТО називають низьку підтримку членства серед населення: не більше 30 % — за, близько 60 % — проти. Подібним чином розподіляються голоси в Німеччині, коли йдеться про підтримку населенням участі німецьких солдат в операції в Афганістані. У кожному з цих випадків постає питання: хто має приймати рішення — обраний уряд чи безпосередньо народ. Українські прихильники членства в НАТО воліють апелювати до іншої цифри — на момент прийому до НАТО Іспанії в 1982 р. рівень підтримки цього кроку серед населення становив менше 20 %. Через чотири роки на консультаційному референдумі членство в Альянсі схвалили 52,5 % іспанців. У Словаччині в 2000 р. членство в НАТО підтримували лише 42 % населення, а в 2002 р. — вже 61 %. Щоправда, Словаччину тоді вже запросили в Альянс, а через два роки вона стала членом НАТО. Україні сьогодні до членства далеко.
Звісно, Україна — не Іспанія і навіть не Словаччина. Поки рівень підтримки населення не сягне заповітної межі в 50 %, про членство України в Альянсі навряд чи може йтися взагалі. Тому Юлія Тимошенко у передвиборчій кампанії перед президентськими виборами 2010 р. постійно наголошувала, що референдум є обов’язковою умовою членства України в НАТО. Водночас вона заявляла, що пріоритетом для України є участь в Європейській політиці безпеки та оборони (ESDP). Чому? Вона добре знала, що більшість українців налаштовані проти НАТО, але ще ніколи не чули про ESDP.
Замість того, щоб просто констатувати цифру противників НАТО, набагато важливіше звернути увагу на декілька речей, які зазвичай залишаються поза кадром. По-перше, 30 % підтримки ― це досить велика цифра. Третина населення виступає за вступ до НАТО, незважаючи на масовану антинатівську кампанію в Україні, яку проводять зазвичай за російські кошти, на популярність російських мас-медіа на території України та на відсутність консенсусу політичних еліт у цьому питанні. До того ж постійні вибори в Україні зробили тему НАТО надзвичайно політизованою. Не лише всі політичні сили орієнтуються на результати опитувань. Деякі партії навіть будували свою передвиборну кампанію виключно на лозунгах “не допустити Україну в НАТО”. Показово, що жодна з них — ні Прогресивна соціалістична партія одіозної Наталії Вітренко, ні блок Не Так, створений колишнім керівником адміністрації президента Кучми — успіху не добилася.
По-друге, Україна досі не спромоглася провести масштабної інформаційної кампанії про НАТО. Тому більшість населення не знає, що НАТО часів “холодної війни” та нинішній Альянс — це дві різні організації. За результатами багатьох опитувань, близько 60 % українців зізнаються, що нічого не знають про НАТО або знають дуже мало.[8] У Харкові, другому за величиною місті України, розташованому на північному сході, в червні 2008 р. лише 8 % населення мали достатньо інформації про НАТО.[9]
Те, що між рівнем обізнаності та підтримкою існує взаємозв’язок, свідчать опитування серед українських офіцерів. Вони краще поінформовані, ніж середньостатистичний українець. 41 % офіцерів виступають за членство в НАТО, 40 % — проти.[10] Крім того, супротивники вступу України до Альянсу бояться радше бренду “НАТО”, ніж самої організації. Якщо в соціологічних опитуваннях поставити питання про підтримку членства не в НАТО, а в Північно-Атлантичному Альянсі, то число прихильників раптово збільшується на 10 %. Через низький рівень обізнаності серед українського населення немає сенсу говорити про проведення референдуму щодо членства в НАТО вже найближчим часом, на чому наполягають опоненти євроатлантичної інтеграції України.
Не смерть, а кома
Сьогодні для України небезпечними є не стільки старі радянські міфи про НАТО, а нові, які створюються російською пропагандою. Наприклад, міф про те, що Росія в разі вступу України до НАТО запровадить візовий режим для її громадян. Твердження, що Україна не може вступити до НАТО, бо тут живе забагато етнічних росіян, теж є нісенітницею. Володимир Путін на Заході декілька разів називав цифру 17 мільйонів. Насправді йдеться про 17 % населення, а це менше, ніж в Латвії чи Естонії, що є членами НАТО.
Всупереч поширеній думці, люди, які виступають проти членства України в НАТО, в основному не є прихильниками якихось союзів з Росією. Зазвичай вони хочуть бачити Україну нейтральною — такою собі другою Швейцарією. На їхню думку, нейтральний статус може гарантувати Україні добрі відносини одночасно з Росією та Заходом. Яка “користь” від такого нейтралітету, можна переконатися на прикладі Молдови, де нейтральний статус зафіксовано в конституції.
Після перемоги на президентських виборах Віктор Янукович вкотре оголосив тему вступу України в НАТО “мертвим” питанням. Але, як свідчить новітня історія України, це питання буде лише “тимчасово мертвим” — поки знову не настануть кращі часи для західної інтеграції України.
[1] Олександр Палій. Навіщо Україні НАТО? Київ, 2006.
[2] Джеймс Шерр. Північноатлантичний альянс допомагає Україні стати сильнішою та зміцнюється сам // Дзеркало тижня, № 14, 12–18.4.2008.
[3] Це стверджував один з радників Януковича в розмові з автором.
[4] Янукович за членство в НАТО // Главред, 1.11.2006.
[5] Андрій Фіалко. Україна–НАТО: ти пам’ятаєш, як все починалось? // Дзеркало тижня, № 30, 5–19.8.2006.
[6] Winfried Schneider-Deters. EU — nicht NATO! Thesen zur Zukunft der Ukraine // Osteuropa, 1/2010, с. 55–64.
[7] Стососно вимог реформаторів щодо жорсткого зовнішнього контролю на прикладі стосунків з ЄС див.: Julia Langbein. A la carte: Die Ukraine und der Freihandel mit der EU // Osteuropa, 2–4/2010, с. 359–371, про це с. 371. — На потенціалі НАТО для прискорення реформ в Україні наголошують Інна Мельниковська і Райнер Швайкерт, див.: Inna Melnykovska, Rainer Schweickert. Europäisierungsmotor. Die NATO und die Ukraine // Osteuropa, 9/2009, с. 49–64.
[8] Каталізатор реформ // Атлантична панорама, № 4–5, жовтень 2009 р., www.atp.mil.gov.ua/number/23-24/2.htm.
[9] Україна–ЄС–НАТО: міфи та реалії // Дзеркало тижня, № 40, 17–23.10.2009.
[10] Розвиток відносин Україна–НАТО та сучасний стан інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції. Збірник навчально-методичних матеріалів. Київ, 2008.