Украïна-2010 – нова влада, старi загрози
(Спецвыпуск, С. 6–8)
Полный текст
2010 рік виявився дуже цікавим, вельми складним та вкрай повчальним для української політики. Дії нової влади на чолі з Януковичем були передбачуваними й несподіваними водночас.
Останні події наочно продемонстрували, наскільки вразливою є українська демократія. Попри те, що певні зміни, які відбувалися у державі, у країні, у суспільстві протягом останніх років (зокрема, після Помаранчевої революції) багатьом вітчизняним та закордонним спостерігачам здавалися об’єктивними та незворотними.
Відносна ефективність нинішнього політичного режиму зумовлена насамперед монолітністю чинної провладної команди. Вперше в новітній історії української державності керівник країни спирається на безумовну підтримку формалізованої парламентської більшості, прем’єра, спікера, уряду, всіх без винятку губернаторів, прокуратури та більшості суддівського корпусу. Доленосне рішення Конституційного суду, яким скасовано так звану політичну реформу й відновлено масштабні повноваження президента, лише де-юре зафіксувало ту повноту влади, якою де-факто вже користувався діючий глава держави.
Президент навіть за часів Леоніда Кучми час від часу стикався з доволі серйозним спротивом з боку значної частини депутатського корпусу та місцевої влади. Деякі спікери та прем’єри виступали публічними опонентами глави держави, вплив президента ніколи не розповсюджувався на цілу суддівську систему. Незважаючи на численні спроби, Кучмі не вдалося встановити тотальний контроль над Верховним та Конституційним судами. Окрему групу впливових гравців традиційно становили керівники найпотужніших фінансово-промислових угруповань, інтереси яких далеко не завжди збігалися із інтересами Банкової. Ще складнішою була президентська доля Віктора Ющенка, який наприкінці своєї каденції примудрився налаштувати проти себе переважну частину політичних та регіональних еліт. За різних політичних обставин неодмінно існувала (часом природна, часом штучно створена) система стримувань та противаг. Це позбавляло будь-який центр політичного впливу можливості перебрати усю повноту влади в країні.
Натомість нині Янукович користується необмеженим впливом. Опозиція є дезорганізованою, розхристаною, розгубленою та переляканою. Опосередковано на її стан вплинула позиція різноманітних західних інституцій, зокрема, європейських, чия реакція на події в Україні стала помітно стриманішою та обережнішою, що цілком зрозуміло з огляду на наявність цілої низки об’єктивних геополітичних та геоекономічних проблем. Негативну роль зіграли горезвісні непередбачуваність та непослідовність української влади, що призвело до появи такого поняття, як “втома від України”. П’ятирічка розчарувань, що передувала перемозі Януковича, зменшила відсоток політично активних громадян. Додатковим негативним чинником стала відчутна втрата довіри до мас-медіа з боку виборців, що зменшило рівень дієвості вітчизняної преси, послабило її вплив на поточні події.
З одного боку, помітне погіршення економічної ситуації, відсутність реальних економічних перетворень та поступове звуження свобод створюють сприятливі умови для подальшого перезавантаження опозиційного руху. З іншого, такі фактори, як відновлення чинності Конституції 1996 р., “реформа” системи судоустрою та коригування виборчого законодавства (яке наразі не завершено) здатні серйозно пригальмувати цей процес.
Те, що Віктор Янукович одразу після тріумфу на президентських виборах спробує розбудувати омріяну вертикаль влади, очікувалося усіма. Втім, ніхто не прогнозував, що це відбуватиметься настільки швидко. Чинний керманич держави ще до перемоги на президентських перегонах неодноразово повторював — він звик швидко долати відстань між задумом та реалізацією. Проте стрімкість політичних рухів владної команди без перебільшення ошелешила всіх. Особливо це стосується трьох стратегічних “оборудок” — набуття Україною позаблокового статусу, подовження термінів базування Чорноморського флоту РФ та скасування змін до Основного закону, ухвалених у грудні 2004 р. Вражала блискавичність та легкість, з якою розв’язувалися складні завдання. Воднораз вражала й повна відсутність рефлексів, які тою чи іншою мірою були притаманні Кравчукові, Кучмі та Ющенку. Відверте, холоднокровне нехтування громадською думкою, буквою закону та духом Конституції деморалізували більшість опозиційних політиків та значну частину протестного електорату.
Даючи оцінку владі президента Януковича, автор цих рядків недаремно назвав її відносно ефективною. З точки зору тактичних, вузькополітичних інтересів все, що зроблено, справді виявилося ефектним та ефективним. А от щодо інтересів стратегічних, загальнодержавних ― тут гучних перемог не сталося. Будь-який політик на місці Януковича мав би розглядати відновлення керованості державою як першочергове завдання. Четвертий президент прудко впорався із цим завданням. Але завжди існували побоювання, що лихопомна керованість для висуванця сходу є кінцевою метою, а не інструментом проведення реформ. Нині це припущення для багатьох незалежних спостерігачів перетворилося на переконаність. Маючи неабиякі важелі впливу, глава держави за вісім місяців не спромігся дати старт бодай одному з широко анонсованих, життєво необхідних загальнонаціональних проектів.
Боротьба з корупцією завмерла на рівні передвиборчих гасел. З легкої руки самого гаранта Конституції у Раді загальмовано процес ухвалення антикорупційних законів. Час від часу подобу війни з хабарництвом та зловживаннями створюють за рахунок арештів середньої руки хапуг. Проте навіть поверховий аналіз цих дій свідчить не стільки про свідоме очищення системи, скільки про буденне зачищення території, необхідне для безболісної заміни чужих “брудноруких” своїми “бруднорукими”. Показовий факт — кричуща корумпованість всіх гілок влади на всіх рівнях стала предметом розгляду на засіданні Ради національної безпеки та оборони тільки нещодавно, після того як офіційний представник Ради Європи Драґо Кос голосно заявив, що “Україна виявляє найменші зусилля в боротьбі з корупцією із усіх відомих мені країн”. Це ще раз підтвердило, що зовнішній бік справи цікавить голову РНБОУ набагато більше, ніж глибинна сутність проблеми. Призначення олігарха Хорошковського на посаду голови Служби безпеки та методи, які відтепер СБУ застосовує, є наочним свідченням не лише здатності, а й бажання діючого режиму змагатися з корупцією.
Податкова реформа дедалі більше скидається на фарс. Чергова версія розрекламованого Податкового кодексу містить не менше ґанджів, ніж попередня. Анонсована лібералізація має всі ознаки утисків.
Про обіцяну територіально-адміністративну реформу згадують неохоче. Вкрай необхідна модернізація стосунків між центром та регіонами, органами місцевого самоврядування та структурами місцевої влади, між владою та громадами найближчим часом, схоже, не відбудеться. Врешті-решт, все може обмежитися втіленням урізаної адміністративної реформи, тобто скороченням центральних установ та подальшою централізацією влади.
Окремі успіхи режиму є радше позірними, аніж реальними. Симптоматично, що Україна програє скрізь. Нічого не додавши у сфері інвестиційної привабливості, ми стрімко втрачаємо демократичні надбання.
На окрему згадку заслуговують теперішній стан свободи слова та найближче майбутнє цієї царини. Ставлення переважної частини мас-медіа до дій влади є або лояльним, або угодовським, або стримано критичним. Подібний успіх влади забезпечується не стільки завдяки відвертому тиску, скільки за рахунок знання слабких місць. Вразливість олігархів (які є власниками критичної маси наявних медіа-ресурсів), дезорганізованість опозиції, аморфність структур громадського спротиву, кволість інститутів громадянського суспільства, незадовільний фінансовий стан багатьох ЗМІ, внутрішні чвари у медіа-середовищі, втрата довіри до преси — ці та інші чинники гарантують владі доволі легку перемогу.
Дозволю собі висловити контраверсійну думку — справжній наступ на свободу слова ще не розпочався. Поодинокі випадки утисків є радше розвідкою боєм. Влада ще не починала активних бойових дій. По-перше, не бачила нагальної потреби, сподіваючись встановити контроль над ЗМІ “малою кров’ю”. По-друге, не хотіла дочасного зайвого клопоту. Те, що преса, відчувши загрозу свавілля, намагається чинити спротив, є обнадійливим фактом. Проте її здатність повноцінно боронитися за нинішніх обставин виглядає дещо сумнівною. Влада збирається долати ці перешкоди неквапом, вдаючись спершу до точкових (а якщо знадобиться, то й до масштабних) змін профільного законодавства.
Якщо перейти до подальших узагальнень, то неможливо не відзначити певні важливі характеристики дій чинної влади.
По-перше, заслуговує на пильну увагу модернізація “багатовекторної” зовнішньої політики. Янукович не стільки демонструє, скільки позначає свою прихильність до євроінтеграції. Подібна поведінка, на мій погляд, обумовлена наступними причинами. Керманич держави не переконаний у незворотності європейського шляху України. Він не вірить у близькість приєднання України до “європейської родини”. Він не поспішає виконувати всі вимоги, що їх висувають європейські інституції, позаяк жорстка відповідність необхідним стандартам та критеріям здатна суттєво обмежити його власні політичні та економічні інтереси. Проте він не проти скористатися певними економічними перевагами, які надає подальше зближення з Європою. Окрім того, він щиро боїться міжнародної ізоляції. Саме тому він вимагає від підлеглих “загортати” сваволю у “фантики” формальної законності. Через те Янукович намагається прораховувати можливі ризики, вимагає від аналітиків прогнозування гіпотетичної міжнародної реакції на ті чи інші кроки. З цим пов’язана дещо кострубата, проте наполеглива політика створення зовнішнього позитивного іміджу нової української влади. Задля цього залучаються не лише вітчизняні дипломати, а й закордонні лобісти.
Активізація різнобічної співпраці з Росією почасти пов’язана з тим, що Янукович побоюється Москви. Почасти з тим, що Москва для нього є набагато зрозумілішим партнером. Є ще одна причина ― він переконаний: для “втомленої Україною” Європи наша держава насамперед є транзитною територією для руху російського газу. Відтак удаваної “єврофілії” та гарних стосунків з Кремлем, на його погляд, цілком достатньо, аби втримувати владу, не надто дратувати Брюссель та мати перспективи отримання економічних дивідендів від співпраці як з Москвою, так і з ЄС.
Янукович вважає Росію повноцінним партнером Європи. Як не прикро, але на сьогодні він не вважає таким партнером Україну. Він прагне “підвищення у класі”, але нині Україна, на його думку, дещо безпорадна у зносинах з ЄС, якщо її не “прикриває” Москва. Кремль такий погляд на речі цілком влаштовує.
Судячи з усього, зона вільної торгівлі та безвізовий режим — це межа євросподівань сучасного Януковича. Як еволюціонуватимуть його погляди на євроінтеграцію, продемонструє час.
Антиєвроатлантизм Януковича є щирим і свідомим. Комплекс меншовартості, яким просякнуті його стосунки з Росією, має дещо складнішу природу. Ця меншовартість є підсвідомою, але не менш щирою. Що робить її більш небезпечною для країни. Якщо Кучма у зносинах із Кремлем намагався бути гравцем, то Янукович підіграє, часто-густо не розуміючи очевидного. Його звичка копіювати політику “великого сусіда” навіть у дрібничках виглядає дещо хворобливо. Саме ця влада підвищує ризик перетворення України з повноцінної держави на безвільний “проект”, територію, що остаточно перетвориться на зону інтересів Росії.
Нерозуміння, неприйняття українського як такого, неповага (інколи прихована, часом відверта) Януковича до історії та культури власної країни є одним із впливових чинників внутрішньої політики. Національне вперто прирівнюють до маргінального. З одного боку, це пов’язано із суто прагматичними міркуваннями. В такий спосіб небезпечних конкурентів (які здебільшого сповідують або принаймні декларують національно-демократичні погляди) влада намагається виштовхати на політичну околицю. З іншого боку, це цілковито відповідає внутрішнім переконанням першої особи держави та більшості впливових членів його команди. Це є другою важливою особливістю чинної політики Януковича.
Нарешті, останнє. Як ніколи, користуються попитом у влади фахівці, здатні створювати, застосовувати й тлумачити закони, поява яких зміцнює владу Януковича. Вправних юристів не бракувало ані у Кравчука, ані у Кучми, ані у Ющенка. Натомість їхні правники не були настільки моторними, а підхід до замовного “уточнення” законодавства не був настільки комплексним і настільки цинічним водночас. Фахова команда бездоганно безжальних юристів Януковича здатна надати будь-чому зовнішні ознаки формальної законності. Суперечність загальноприйнятим нормам та здоровому глузду нікого не бентежить та не зупиняє.
На тлі цього особливо непокоїть та обставина, що силові структури, особливо МВС, остаточно перетворюються з правоохоронних на каральні. Питання захисту влади помітно превалює над питаннями громадської безпеки.
І це робить чинну владу справді небезпечною для громадян.